ПУБЛКАЦІЇ: В. Мудрик. ТРАДИЦІЯ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ДВОРЯНСЬКИХ САДИБ УКРАЇНИ

Традиція музичної культури дворянських садиб України


Останнім часом в Україні спостерігається тенденція бурхливої, подекуди спонтанної урбанізації. Однак за межами щоденної метушні великого міста у невеличких містах і селищах існує своя власна, не "спотворена" гамірним містом, культурно-мистецька традиція. Подібні процеси відбувалися й декілька століть тому не лише в українській, а й у білоруській та російскій музичних культурах. Торкаючись проблеми музичного краєзнавства варто спробувати окреслити традицію музичного побуту дворянських маєтків.

Відомості про діяльність кріпацьких театральних труп, хорових капел та оркестрів розпорошені в джерелах, що поділяються на дві групи. До першого пласту належать музично-історичні документи, мемуари, епістолярні праці, описи вечорів та дивертисментів, другу групу джерел становлять збірники нот, альбоми і каталоги загальновживаної культурної традиції.

збільшити

Фісгармонія
з колекції музею

 

Гортаючи сторінки щоденників генерального хорунжого Миколи Даниловича Ханенка, генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича та лубенського полковника Петра Даниловича Апостола у вічі впадає багатобарвна палітра форм домашнього музикування в садибах міської знаті та маєтках феодалів. У той час широкого розповсюдження набули ті музичні іструменти, котрі вже на сьогодні становлять раритетну історико-культурну цінність, і зустрічаються здебільшого в музеєфікованому вигляді. Відомо, що Я. Маркович грав на клавікорді та лютні. "Взяв лютню, настроїв її та вперше грав,- пише він, додаючи,- сочинил вірші дочкам своїм на привет родительский (12.01.1725)"(1). Ймовірно поетичні рядки, написані ним звучали в супроводі лютні.

Часто в історичних джерелах згадуються популярні на той час в Західній Європі клавішні інструменти - клавіцимбали, клавесин та клавікорд. Як зазначає Я.Маркович, у жовтні 1724 року придбавши в Москві клавіцимбали, сам привіз їх у глухівський маєток. На цьому інструменті грав Олексій Македонський, співак капели князя М.Шаховського. Ці фактологічні дані, безумовно, свідчать про високу музичну культуру рядових музикантів того часу.

В щоденнику П.Апостола міститься повідомлення про те, що з 12.07.1726 року він розпочав брати уроки на "клавесині" у іноземця Шмідта.(2) З нотаток М.Ханенка можна дізнатись про те, що він, маючи клавікорд, віддає інструмент у квітні 1733 року місцевому художнику для його розпису та оздоблення.(3)

збільшити

Лютня
З колекції музею

 

Окрім клавішних у дворянських садибах звучали й оркестрові інструменти. Неодноразово згадуються скрипки та валторни.

Так М.Ханенко замовляє скрипку в Кривцях, що на Чернігівщині, в місцевого майстра, а Я. Маркович в 1738-1739 рр. делегує своїх хлопців до свого родича Андрія Полуботка для навчання грі на скрипці та валторні у капельмейстера Йоганна. Даний фактаж спонукає до узагальнення тези про зародження й існування домашніх оркестрів в садибах гетьманської старшини та поміщиків. Запис в щоденнику М. Ханенка від 17 січня 1732 року свідчить, що гетьман Данило Апостол утримував оркестрову та вокальну капели: "Певчим гетьманским дано 50 коп.", а 17 квітня - "гобоїстам дано 12 коп."

Особливою популярністю в садибах Я. Марковича та М. Ханенка відзначалося музикування на українських народних іструментах - гуслях і бандурі. Так, в листопаді 1724 року Яків Андрійович дав замовлення художникам "розмалювати дві лютні, гуслі та бандуру". Між меценатами того часу існувала традиція обміну інструментами та, ймовірно, музикантами. Так М.Ханенко в 1742 році надсилає власні гуслі у Стародуб до полкового писаря.

Зберігся також запис Марковича про те, що він звертається до своїх батьків у Ромни з проханням відрядити бандуриста астраханському губернатору А.Волинському. Тут також зафіксовано імена власних музикантів, яких він "віддав" до Петербурга, а саме, хлопчика-бандуриста Олексія князю М.Голіцину та бандуриста Кравчика-Данильця, що служив "при Несторі".

Спогади й мемуари засвідчують, що в музичному побуті дворянських маєтків одне з провідних місць посідала духовна музика, яка в другій половині ХУІІ - першій половині ХУІІІ ст. досягла вершин світової слави. М. Ханенко пише про захоплення церковним співом, почутим у 1742 році у виконанні хору Городищенської церкви, що на Чернігівщині, розташованої неподалік від його маєтку. Я.Маркович сповіщає, що поряд з богословською літературою він купує у Києві збірники церковних піснеспівів; що "по вечері співали канон" (7.02.1725) разом з прапорщиком Волжиним та Нестеровичем. Без сумніву, у їх виконанні звучав багатоголосний церковний канон.

збільшити

Гусла-стіл. ХIХ ст.
З колекції музею

 

Необхідно зазначити, що вище офіцерство й дворянство підтримували контакти з тими людьми, які приїздили в Україну з метою набору півчих до Придворної співацької капели в Петербурзі. Красномовними історичними доказами є факти, які свідчать, що М. Ханенко передав до Москви листа до Красінського "через півчого придворного, посланого в Україну для набору півчих". Інший його запис у щоденнику від 19.02.1749 року, повідомляє про приїзд Марка Полторацького, який на той час був співаком Придворної капели: "Приїхав з України придворний півчий Марк Полторацький з листом від генерального есаула Якубовича".

Генеральська старшина часто приїздила до Москви й Петербурга в службових справах, де мала зустрічі з придворними бандуристами та півчими, переважна більшість з яких були українцями. Особливо помітною є постать Гаврила Матвійовича Головні, соліста Придворної капели. У серпні 1742 року його було відряджено до України в пошуках співаків. Таким чином він привіз із Києва до Петербурга Г. Сковороду в якості молодого співака. Пізніше Гаврило Головня став священиком Свято-Анастасіївської церкви міста Глухова. Без перебільшення можна стверджувати, що Г.Головня зробив неоціненний внесок в україську культуру. Адже саме він, у 1766 році створив нотний "Ірмологій" та "Посібник для початкуючих співаків, які розглянуті й затверджені на засіданні Св.Синоду. Цими працями Г. Головні було покладено початок нотного друку в Росії. "Ірмологій" Г.Головні - це систематизований богослужбовий збірник ірмосів на вісім гласів київського розспіву. Видання містить також працю автора під назвою "Начало познания нот ірмологійного простаго пенія", яка написана у 1752 році.

До наших днів в музичному відділі Національної бібліотеки України ім. Вернадського збереглася унікальна колекція під назвою "Нотне зібрання Розумовських". Насамперед варто зазначити дивовижну обдарованість, духовність цього знатного роду. Так, Олексій, син реєстрового козака Григорія Розума і його дружини Наталії із села Лемеші, колишній пастух громадської череди, немов у казці, потрапляє до столиці в якості співака Придворної капели. Згодом він із рядових співаків стає титулованим генерал-фельдмаршалом зі звучним прізвищем Розумовський. Стрімкий злет Олексія пояснюється тим, що він мав неабиякі здібності до науки. Його часто можна було побачити з книгою, хоча батько не розумів захоплення сина і прагнув щоб він виріс мужнім та хоробрим козаком.

Посівши високе становище при дворі цісарівни Єлизавети, О.Розумовський послав свого молодшого брата Кирила вчитися за кордон. Після навчання його призначають Президентом імператорської Академії наук, а згодом Кирила Розумовського було обрано гетьманом Лівобережної України. Після його гетьманства залишилася велика кількість значущих архітектурних пам`яток. Ним побудовано кілька палаців, зокрема в Батурині, Ніжині, Козельці, Покорщині на Чернігівщині і кільканадцять храмів, а саме: церква Різдва Богородиці в Козельці та ін. На сьогодні втрачено гетьманський палац у Глухові, майже нічого не залишилося й від приміщення домашнього театру, де актори-кріпаки ставили оперні й балетні вистави, давали прекрасні концерти й музичні дивертисменти, а от, здавалося б, такий тендітний матеріал - ноти - збереглися до нашого часу.

збільшити

Ріг
З колекції музею

 

Колекція налічує близько двох тисяч нотних примірників, з них понад п`ятдесят опер і близько сотні симфоній, чимало скрипкових концертів, квартетів, квінтетів, октетів, фортепіанних творів та клавірної музики. Особливий інтерес становлять п`єси для рогового оркестру, адже, як відомо, ріг виконував лише один єдиний звук. Ймовірно, через таку характерну особливість цей музичний інструмент покрився пилом історії.

Продовжувачами мистецьких традицій гетьмана були його сини Олексій та Андрій. Молодший з них Андрій Кирилович був талановитим музикантом. В 1801 році він був призначений імператором Олександром І послом Росії у Відні. Наш земляк був особисто знайомий з віденськими класиками Й.Гайдном та Л.Бетховеном. Гайдн захоплювався "тонким музичним слухом" Андрія Кириловича. Бетховен написав три квартети (ор. 57) на теми українських народних пісень, почутих з вуст А.Розумовського. Симфонію № 6 Пасторальну композитор присвятив Розумовському.

А.Розумовський був високоосвіченою особистістю, він продовжував зби-ральницьку справу батька й невпинно поповнював родинну бібліотеку. Тому й самі книги, ноти й позначки на них можуть багато розповісти про тих, хто ними користувався в ті далекі часи.

Архівні дані вказують на те, що в середині ХVII ст. найчисленнішою і найбільш професійною в мистецькому просторі України була капела графа Розумовського.

Варто зазначити, що хормейстром в його маєтках був відомий на той час композитор Андрій Рачинський. Чимало співаків з капели Розумовського навчалися в Придворній співацькій капелі. Графи Розумовські запрошували до своїх маєтків видатних музикантів та композиторів з-за кордону. Так, італійський композитор Дженарро Астаріта певний час диригував капелою Розумовського, а композитори Д.Сарті і Дж.Паізієлло надсилали йому свої твори для хору та оркестру.

збільшити

Клавікорд
з колекції музею

 

Вражає своїм обсягом музично-драматична спадщина Розумовських, де знаходимо рідкісне видання арій французької оперної літератури - опери-buffo. Цілком логічно припустити, що переважна більшість опер, що знаходиться в бібліотеці, виконувалися на сценах садиб Розумовських. У партитурах містяться режисерські позначки та імена виконавців.

Колекція налічує майже пів сотні оперних партитур-автографів. Серед них чільне місце посідає опера Дж.Астаріта "Збитенщик", написана в 1786 році.

В другій половині ХVII століття гетьман Брюховецький мав своїх півчих та музикантів. Велика хорова капела була на утриманні білоцерківського і подільського старости Любомирського, володів совоїм власним хором і гетьман Мазепа. Українські, як і білоруські, землі були "культурними донорами". Так, 1728 року гетьман Данило Апостол відправляє своїх співаків до "музики співальной" при дворі царя.

За часів правління імператриці Катерини ІІ музичне життя в поміщицьких маєтках набуло великого розвою. "Не було жодного багатого поміщицького дому, де б не гриміли оркестри, не співали хори і де б не височіли театральні підмостки, - писав дослідник кріпацьких театрів В.Пиляєв, - на яких приносили посильні жертви богиням мистецтва доморощені артисти".

Для систематичної підготовки музикантів окремі магнати створювали власні музично-драматичні школи. Так, польський шляхтич Мархоцький в с. Міньківці на Поділлі окрім власного хору та оркестру організував "музичну академію", де кріпаки вивчали музичну грамоту й основи сценічної майстерності.

В садибах знатних вельмож та вищого офіцерства, які були розпорошені по обидва береги Дніпра існували навіть цілі оперні театри й симфонічні оркестри. В с.Вишеньках на Чернігівщині містилася капела Рум`янцева-Задунайського. В "Записках" М.Щепкіна знаходимо відомості про кріпацький театр Волькенштейна. За словами Щепкіна, Волькенштейн мав добрий оркестр, неабиякий хор і, "щоб урізноманітнити розваги, створив домашній театр, чим забавляв дітей та дворову челядь... Він так думав, що цим дасть дітям забаву, музикантам роботу, а дворовим людям, яких, зрозуміло, було дуже багато, нагоду провести час корисніше, ніж в шинку." (4)

Далі Михайло Семенович детально змальовує інтер`єр глядачевої зали, склад та розташування оркестру. Завдяки цій оповіді "з перших вуст" можна уявити лаштунки вистави й звучання оркестру.

збільшити

Герб Розумовських

 

"Зала, як здавалось, була поділена на дві половини різнобарвним полотнищем на всю ширину кімнати, тобто починаючи від стелі до підлоги; на полотнищі були різних кольорів смуги: жовта, синя, зелена, червона, і все це, як потім пояснили мені, домашнього фарбування. Під самою стелею, трохи попереду згаданого полотнища, простягнуто було ще синє полотнище на всю ширину кімнати, і потім по боках біля самої стіни з обох боків, спущені були такі ж самі полотнища, і тому різнобарвне полотнище було начебто в синій рамці; сидячих місць для глядачів було небагато, всього три ряди, - а стоячих значно більше. Між сценою й глядачами містився оркестр. Музиканти сиділи за довгим вузьким столом, в якому замість гладенької верхньої дошки зроблено було щось надзвичайно мудре: тобто кілька вузеньких дощечок на всю довжину стола були якось скріплені між собою і були значно вищі за верхню дошку - і досить скісні (йдеться про підставки для нот). Ноти були написані чорнилом. До складу оркестру входили скрипки, віолончель (названа Щепкіним "бас") і контрабас, а з духової групи - флейти, кларнети, валторни і фаготи. Ймовірно, і в струнній, і в духовій групі було по кілька інструментів кожного виду. Бо Щепкін зазначає: "...скрипки маленькі й великі, дудки різних зразків...", тобто оркестр був досить великий і звучність його мала бути достатньо сильною для залу.(5)

Як зауважують біографи геніального актора, у 1802 році, він сам брав участь в оперних спектаклях театру графа Волькенштейна, зокрема він виконав роль дотепного Степана в "Сбитенщике". Отже, визначний драматичний актор М.Щепкін був одним з перших виконавців оперних партій музичного театру України.

Частиною як загальнонаціональної, так і локальної культурної спадщини України є садиби поміщиків Г.Тарновського в Качанівці на Чернігівщині, Д.Ширая на Київщині й Галаганів в с.Сокиринцях (нині Срібнянський район Чернігівської області).

Свою назву Качанівка успадкувала від одного з її власників, церковного півчого Федіра Каченовського. Ця садиба, внаслідок багаторічної копіткої праці, стала одним із наймальовничіших куточків України. В 1790-1853 роках садибою володів Григорій Степанович Тарновський, відомий на той час меценат та поціновувач мистецьких традицій. Господар приймав гостей, розважаючи їх прогулянками, танцями й музичними дивертисментами.

Садиба Тарновських була своєрідним культурним центром, однак, лише для вузького кола гостей. Серед них учні академії художеств В.Штенберг, Т.Шевченко, два місяці тут гостював тодішній капельместер придворної співочої капели, титулярний радник М.Глінка.

Симфонічний оркестр Тарновського налічував чотири десятки кріпосних музикантів. В його супроводі проходили драматичні постановки й виступи хорового колективу.

Навіть сам Тарновський був не байдужий до творчості, робив спроби написання музики, вносив свої "корективи" в авторські твори.

Щоправда, негативною рисою кріпацьких театрів було важке становище акторів і музикантів-кріпаків. Навіть лояльні господарі експлуатували своїх талановитих артистів на важких фізичних роботах, а за непослух жорстоко карали. Декотрі пани продавали своїх акторів, навіть цілі трупи й оркестри нарівні з худобою, реманентом та меблями. Про це свідчать оголошення, які публікувались в газетах того часу. В с.Романові, неподалік Бердичева магнат Ільїнський утримував величезну театральну й балетну трупи, хор, оркестр і, посилаючи своїх кріпаків на навчання за кордон, повертав їх потім знову у стан кріпацтва.

В другій половині ХVIII ст. в садибі Івана Григоровича Галагана з числа "селян" Сокиринської економії було створено хор та оркестр. Так, у 1815 році тут співали Андрій Іванов, Андрій Сергіїв Барабан, Роман Тарасів Погорілий, Андрій Лосін, Тиміш Забіла, Данило Ситниченко, Омелько Святненко, Яків П`ятаченко, Михайло Ярошків. В селі Сокиринцях було збудовано флігель, де проходили заняття з музичної грамоти. В саду розташовувалась літня зала.

збільшити

Герб Галаганів

 

Рід Галаганів здавна славився шанобливим ставленням до мистецтва і з діда-прадіда плекав культурну традицію. В Сокиринцях регентом хорової капели був колишній співак капели князя Потьомкіна Петро Пикитич, який з любов`ю виконував українські народні пісні. А збирання фольклору - традиція роду Галаганів. Саме Григорій Павлович Галаган - племінник П.Галагана - є автором опису вертепної драми, опублікованої в часописі "Киевская старина" (Х, 1882).

Необхідно зазначити, що музична культура панських садиб носила інтравертний характер. Проте, в історичних документах знаходимо свідчення про те, що в 1851 році симфонічний оркестр Галагана виступав у Києві - це перші успішні гастролі провінційного, недоступного широкому загалу колективу. Вдалий підбір репертуару отримав схвальну оцінку київського слухача й став справжньою мистецькою подією в культурному житті міста.

Внаслідок бурхливого розвитку міст наприкінці ХVIII століття посилюється взаємопроникнення міської та садибної музичної культури. Дворянські трупи привозять своє мистецтво на контрактові ярмарки, роблячи його надбанням городян і менш заможних верств населення. Кріпацький оркестр князя Лобанова грає в Київському парку, оркестр Овсянико-Куликовських звучить в Одеському оперному театрі. Д. Ширай фінансує завершальний етап будівництва приміщення першого Київського театру, за що його трупа на тривалий час отримує право оренди цього приміщення.

В репертуарі кріпацьких капел поряд з творами професійних композиторів збільшується масова частка українських народних пісень. Збільшується попит на художні твори, написані на основі фольклорного мелосу.

_______________________________________


1 Маркович Я. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича
(1717- 1767), ч.1 - К.,1893.- С.186
повернутися>>>

2 Апостол П. Дневник Петра Даниловича Апостола (1725-1727).
// Киев.старина,1895.т.sо.№ 7-8.- С.147-148.
повернутися>>>

3 Ханенко Н. Дневник генерального хорунжего Николая Ханенка
(1727-1753). - К.,1884.- С.107,109.
повернутися>>>

4 Щепкін М.С. Записки, листування. - К., "Мистецтво", 1953.- С. 68.
повернутися>>>

5 Щепкін М.С. Записки, листування. - К., «Мистецтво», 1953.- С.69.
повернутися>>>


Література

1. Апостол П. Дневник Петра Даниловича Апостола
(1725-1727). // Киевская старина,1895.т.50.№ 7-8.- С. 147-148.
2. Архимович Л. Історія української опери. - К., 1957.
3. Брокгауз и Ефрон. Энциклопедический словарь. т.37.- СПб., 1903,
4. Галаган Г.П.Малорусский вертеп. // Киевская старина, 1882, Х.- С. 1-37.
5. Глинка М.И.Сборник статей. - М., 1958.
6. Горенко Л. Музичний побут Гетьманщини. // Музика, 2000,
№ 4-5.- С. 29,30.
7. Ільницька М. Нащадкам - духовність минулого. // Музика, 1990, № 5.- С. 22-24.
8. Лисенко І. Словник співаків України. - Нью-Джерсі, 1997.
9. Маркович Я. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича
(1717-1767). ч.1.- К.,1893.- С. 186.
10. Мітельман Є. Глінка в Качанівці. // Музика, 1984, № 3- С. 30-33.
11. Пыляев В. Полубарские затеи. // Исторический Вестник. 1886, ІХ.
12. Український драматичний театр. Ред М.Рильського. т. 1.- К., 1967.
13. Фільц Б. Музичні цехи на Україні (ХVI-XIX ст.). - В зб.: Українське музикознавство. № 17- К., 1982.
14. Ханенко Н. Дневник генерального хорунжего Николая Ханенка
(1727-1753). -К.,1884.- С. 107,109.
15. Шамаєва К. Побут Дехтярів. // Музика, 1984, № 6.- С. 24, 25.
16. Шреєр-Ткаченко О.Я. Історія української музики. ч. 1.- К., 1980.
17. Щепкін М.С. Записки, листування. - К., 1953.

 

 

 

Хостинг сайту «Дата-центр Nerus.com»