ПУБЛКАЦІЇ: Г.Павленко, А.Сапьолкіна. СТОРІНКИ ПАМ'ЯТІ. М.Ф. ПОКОТИЛО

Г.Павленко, А.Сапьолкіна


Сторінки пам’яті.
Михайло Федорович Покотило


2007 року відбулася важлива для Музею Театрального, музичного і кіномистецтва України подія – він отримав в дар великий архів народного артиста України Михайла Федоровича Покотила. Сталося це завдяки актрисі Луїзі Філімоновій, племінниці дружини Михайла Федоровича відомої актриси Поліни Куманченко.

Незадовго до цього, 2006 року, виповнилося 100 років від дня народження актора. Тож на основі щойно отриманого архіву, за музейною традицією, було створено виставку з нагоди знаменної дати.

Наразі частина матеріалів вже пройшла наукову обробку і передана до фондів музею, частина ще в роботі. Однак вже на цьому етапі виникло бажання розкрити їх зміст бодай у формі огляду-начерку.

Михайло Федорович, на відміну від багатьох інших творчих особистостей, любив порядок і систему. Тож невипадково серед матеріалів його архіву є рукопис “Хроніка життя...”, названий так автором, в якому він виклав хронологію власного життя від дня народження 1906 року до початку 1940-х років. Це записи актора у звичайному зошиті, розлінованому по графах “дата” і “подія” [фонд рукописів (Ф “Р”), інв. № 17306].

Михайло Федорович народився в селі Борщна (тоді Полтавської губернії, а нині Чернігівської області). Далі цитуємо документ: „ Дітей у мого батька було четверо. Старший – я. Батько мій Федір Покотило походив з козаків...весь свій вік працював, ніякого господарства не мав”. Був батько Покотила і прикажчиком і скарбником в інженерному полку під час першої світової війни.

В Києві, куди переїхала сім’я, актор вчився спочатку у 3-й гімназії, потім у трудовій школі. „1924 р. – вступив до Київського театрального технікуму на кінофакультет. 1926 рік – Музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка, факультет української драми. За родинними обставинами був змушений ... перейти до Харківського музично-драматичного інституту – де і закінчив повний курс навчання драматичного факультету. 1928 р. 24.06 вступив актором у виробничо-професійну майстерню „Брама” при інституті ім.. М.Лисенка (м.Київ). 16.10 1928 – вступив в Державний Героїчний театр читця. 01.11.1928 р. – одночасно працював актором в театрі „Молодар”, який існував при Харківському музично-драматичному інституті включно по 01.04.1930.” Звернувшись ще до одного рукопису із архіву актора, знайдемо перелік творчого складу театру „Молодар” та його репертуар за сезони 1928-29 та 1929-30 р.р. [Ф “Р” інв. № н/д 11864]. У списках є прізвище М.Покотила. А ще, крім того, прізвища керівників театру: в сезон 1928-29р.р. це Гнат Ігнатович, у наступний – Степан Бондарчук. Та повернемося до подальших подій бурхливого початку життя М.Покотила,– до „Хроніки життя”. „21.11.1930 р. – Знаходився в лавах Червоної армії при Харківському будинку Червоної Армії як актор... 10.10.1931 р. – був звільнений в запас із лав Червоної армії. 1931 р. – працював як актор в Харківському Червонозаводському театрі. Художній керівник театру В.Василько. 19.09.1932 – актор естради в Харківській українській філармонії. 1933 р. був запрошений до Харківського українського драматичного театру „Березіль”...”

Творча діяльность Покотила почалася дуже рано і позначена постійним пошуком. У фотоальбомах архіву ми знаходимо чимало світлин цього періоду, які є яскравими образними документами свого часу. Особливо це стосується театру при Харківському будинку Червоної Армії. Фото висвітлюють і повсякденне життя колективу, і його творчу діяльність – вистави, програми. На них ми бачимо акторів під час роботи та відпочинку, і ще раз прилучаємося до їхнього своєрідного мистецтва, що існувало у формі умовного, спрощеного агітаційного театру, театру синьоблузників. Такі вистави були великим експериментом тієї доби.

А поруч творили митці й театральні колективи іншого плану. Вони також експериментували. Та їхні експерименти не спрощували, а ускладнювали – трансформували і поглиблювали – театральне видовище. Вони відмовлялися від зашкарублих традицій, вимагали від театру нової мови, а від глядача нової свідомості. І першим серед них був керований Лесем Курбасом Харківський театр „Березіль”.

Серед рукописів, отриманих з архівом Покотила є кілька записних книжок актора. Вів він їх ретельно, робив у них різноманітні записи. Один із цих записників повністю присвячений віршам улюблених поетів [Ф “Р” інв. № 17396]. У другому – запис текстів ролей у телевізійних виставах. [Ф “Р” інв. № 17395]. До цієї книжки ми ще повернемося. Особливу увагу привернула до себе книжка-щоденник, основним призначенням якої був облік зіграних ролей. [Записник 1960-61 рр. із написом на титульній сторінці рукою актора – „Щодня”. Ф “Р” інв.№ 17393]. Цей рукопис доводить чітку організацію актора, його пунктуальність, що властиво далеко не кожному представнику його професії. Завдяки цим записам ми дізнаємося про щоденну акторську зайнятість М.Покотила. Різними олівцями та чорнилом він фіксував дату і назву вистави, роль, яку виконував та кількість разів виходу на сцену саме у цій ролі. Прекрасний матеріал для дослідника. І ще записник надзвичайно цікавий помітками на нижніх берегах аркушів. Саме там актор занотовував дати народження рідних і друзів, а також дні, пов’язані з пам’ятними і найзначнішими для нього подіями. Так у лютому згадав 1887 р. – день народження Леся Курбаса (хоча Михайлу Федоровичу вже не довелося працювати з Курбасом), 14 вересня написав – „.... 1933 року вступив в „Березіль”, а 5 жовтня – „... 1933 р. мій дебют в „Березілі”. Очевидно, що ці дати закарбувалися в його пам’яті як віхи творчого життя і відповідно позначені у щоденнику. До цієї записної книжки ми будемо звертатися ще не раз.

М.Покотило увійшов до харківського колективу роллю боцмана у виставі за п’єсою Олександра Корнійчука „Загибель ескадри”. Цей твір взяв до репертуару ще Лесь Курбас, а постановку здійснив Б.Тягно, можливо, при цьому спираючись на якісь вказівки Леся Степановича. Поруч із Михайлом Федоровичем грав геніальний Амвросій Бучма (мінер Гайдай). Ця їх співпраця на сцені була першою і останньою. Бучма поїде до Києва, до театру ім. І. Франка, а Покотило опиниться там вже по смерті Амвросія Максиміліановича.

М.Покотило продовжить працювати в театрі, який набуде нового статусу і назви, – Харківському державному українському театрі ім.Т.Шевченка. Поруч з ним будуть ставити вистави та грати ті, кого називають березільцями. М.Покотило ще застав акторів старшого покоління – Бабіївну, Мар’яненка, які почали при корифеях і були здатними сприйняти нове у Курбаса. А з іншим великим актором із західнянської трійки – Бучма, Гірняк, Крушельницький – Мар’яном Крушельницьким його пов’язували роки спільної праці як у Харкові, так і потім у Києві. Він жив поруч із лицарями театру Романом Черкашиним та Юлією Фоміною і з Валентиною Чистяковою. В книзі „В.Чистякова” із серії „Майстри радянського мистецтва”, виданої Харківським театром ім.Т.Шевченка, є дарчий напис М.Покотилу від В.Чистякової такого змісту: „Заслуженному артисту УССР и «гроссмейстеру» по искусству брехни» Михаилу Покотило с восторженным восхищением перед двумя Вашими талантами. Искренне любящая Вас В.Чистякова. 24 УІ 47”.

Вищеназвана серія із штампами бібліотеки М.Покотила також отримана нами з архівом актора. І кожна із книг, присвячена окремому митцю театру, має теплі дарчі написи Михайлові Федоровичу.

Ю.Бобошко в книзі „Режисер Лесь Курбас” так характеризував березільців: „У створюваних ними виставах і ролях незмінно виявлялася наука Курбаса, прищеплений ним смак до громадянської актуальності, гострої театральності, образності, масштабності художнього мислення, високого професіоналізму.”(1) Можна приєднатися до думки дослідника, але з однією пересторогою. Вони творили вже в інший час. Тож їхня громадянська актуальність мала завжди зіставлятися із диктатом влади, оглядатися на неї. Володіючи майстерністю, вони часто не мали достойного матеріалу. Отже те, що зроблено, часто було створено всупереч обставинам.

На своєму шляху М.Покотилу пощастило працювати з вихованими Курбасом режисерами Б. Балабаном, Л. Дубовиком, В.Скляренком, Б.Тягном. А ще поруч були С.Федорцева, Р.Радчук, Д.Козачковський, Л. Гаккебуш, Л. Криницька, П.Самійленко, Д.Антонович.

збільшити

Сцена з вистави
“Шельменко-денщик”
Г.Квітки-Основ’яненка.
Шельменко – М.Покотило,
Шпак – Є.Бондаренко

 

Одна із коронних ролей актора періоду Харківського театру ім. Т.Шевченка – Шельменко у виставі “Шельменко–денщик” Г.Квітки-Основ’яненка. Грав він Шельменка із захватом, був центром вистави, її рушійною силою. Гуманістична сутність п’єси була ним повністю висвітлена через образ розумного та кмітливого Шельменка. З одного боку, його герой був блискучим імпровізатором, що сам підпадає під вплив своїх веселих витівок і забаганок. А з другого, підневільним слугою, якого можна звинуватити, образити, зганьбити. Такий другий план поглиблював образ. Роль Шельменка була зіграна актором у Харківському театрі ім. Т. Шевченка понад 580 разів, про що ми довідуємося із вже згаданої записної книжки за 1960-61 р.р. Він був актором надзвичайно органічним, щепкінського типу (можна знайти схожість навіть у їх портретах). Характерність сполучалася у нього із делікатністю фарб, комедійність перетікала у драматизм. Він ніколи не награвав, навіть надягаючи на себе ексцентричну маску, був кмітливим та іронічним.

Музей отримав безцінний і дуже своєрідний, інформативно місткий предмет – книжкове видання „Шельменка-денщика”, яке М.Покотило перетворив на режисерський примірник. Він назвав це „Монтажем тексту по виставі в Харківському Державному ордена Леніна академічному Українському драматичному театрі У.Р.С.Р. ім. Т.Шевченка.”, однак книжка містить і додаткову інформацію, вписану від руки. Зокрема на титулі є ще такі автографічні написи – „Фергана. 1942” та ”Прем’єра 04.03.1942 р. м.Кізил-Кія Кір.Р.С.Р” (воєнний період евакуації театру). На звороті обкладинки приклеєна кишенька, як у бібліотеці. В ній міститься картка із записом читачів цього унікального видання-рукопису у вже пізніші часи. Серед них Ю.Фоміна, Є.Пилипенко, Н.Лихо в театрі ім. Т.Шевченка, а в театрі ім. І. Франка – в 1964 році – Ю. Яковченко. Крім того на титульній сторінці є штамп особистої бібліотеки актора. На наступних сторінках цього видання також записи рукою М.Покотила щодо постановок цього твору: „Перший варіант вистави зробив В.Василько, художник – В.Меллер. Другий варіант вистави зробив М.Покотило, художник – В.Греченко”, та перелік дійових осіб і виконавців. Загалом у тексті п’єси численні виправлення, перекреслення, вставки, в т.ч. вклеєні на окремих аркушах паперу із писаними текстами, що підтверджують інтенсивну й ретельну творчу роботу режисера над текстом.

збільшити
збільшити

Текст ролі
татарською мовою
і відповідник українською

 

Органічною, властиво театральною складовою архіву актора є програми вистав Харківського театру за різні роки. Серед них найдорожчими є ті, що датуються воєнним періодом – від 1941 по 1945. Це був час, коли театр жив у надзвичайно складних умовах в евакуації, коли актори виступали перед воїнами на передовій та у госпіталях. М.Покотило виїздив з бригадою театру, сформованою влітку 1943 року, на фронт для обслуговування діючих військових частин. До репертуару фронтової бригади входила й вистава „Шельменко-денщик” у виїздному варіанті.

Один із найбільш колоритних матеріалів Харківського періоду повоєнного часу – текст ролі двірника Абдильди з вистави „Третя патетична” М.Погодіна. Кожне речення ролі записано на невеличкому прямокутному аркуші паперу і пронумеровано, на кшталт картотеки. Це записи російськими літерами висловів татарською мовою, а на звороті – російський текст. Видно, з якою прискіпливістю актор робив це, як ретельно готувався до виконання ролі. В записній книжці цього періоду він зазначив: „Третя патетична”. Редакція тексту ролі – моя. Татарський текст ролі Халіфа Хабусева”.

Не знаємо, наскільки Покотило був відкритим до людей, але в записниках він, напевно, відводив душу – писав, що думав. Чи міг би іншим сказати таке: „ Я радий з того, що ніколи не бував у МХТ. Я схоронив цнотливість своєї душі акторської”. Чи „В Саратові в 1942 році я був на виставі МХАТу, ставили на „Дні” та я, на щастя, заснув. „На дні” – це симптоматично.” Нарешті „Реалізм – один із самих скучних методів мистецтв.” Це був внутрішній протест проти безкрилості, який назрівав давно і стосувався не тільки, а можливо й не стільки МХАТу.

Харків для М.Покотила позначений не тільки театром, де його знали і гаряче любили глядачі. Його життя було насиченим і сповненим різноманітної діяльності. Це й робота на телебаченні, і педагогічна праця з учнями. Про це свідчать записники й фотографії. Одна із вже згаданих записних книжок повністю присвячена роботі на телебаченні, телевиставам. В ній знайдемо дані про творчий склад, тексти ролей, помітки про роботу. Так довідуємося про його телевізійні роботи – роль Петра Петровича Стрижука в телевізійних сценах за оповіданням А.П.Чехова „Необережність” (переклад Василя Сокола, постановка Якова Резнікова, кінооператор – Дмитро Муха. Прем’єра 29.01.60 р.). І ще про роль Кругляка у героїчній комедії Ігоря Муратова „Радісний берег”. Покотило пише у нотатнику: „П’єса про те, як посіяти ворожнечу серед робітників. Невже це ніхто не бачить?” Постановником був Бенедикт Норд, режисер С.Ходлевич. Ще один запис стосовно організації цієї роботи: „Редакція тексту ролі – моя. 1960 р. Читки почали 2.02.60 р. Розведення – 12.02.60. Переписано вдруге 24.02.60р. (на папері, а потім в блокнот)”.

У телевізійному доробку ще роль діда Кульбаж у „Янині Чередник” (за оповіданням С.Жураховича) та Івана Проскуратова у „Звичайному житті”. (Сценарій. Харківське телебачення за мотивами роману Вадима Собка) [Ф “Р” інв.№ 17395]

У характеристиці, виданій М.Покотилу Харківським театром ім. Т.Шевченка у другій половині 1950-х років, зазначено що ним зіграно у театрі понад сто ролей, в кіно знявся в ролі Калини Івановича в „Педагогічній поемі” та Калиниченка у фільмі „В один прекрасний день”. Серед матеріалів архіву афіша і програма до першого та програма до другого фільму.

У записнику 1960-1961 року є список студентів групи ”Б” театральної студії Харківського театру ім.. Т. Шевченка – це його учні. Серед них Микола Крамар, Леонід Олексієнко, Світлана Чолка. Розклад лекцій на перше півріччя 1960 року, розміщений тут же, свідчить: він займається зі своїми студентами дуже ретельно, майже щодня по 3-4 години. Вони закінчили студію 06.05.1961р. Дипломна вистава – „В добрий час” В.Розова. Маємо кілька групових фото зі студентами. Часто поруч з М.Покотилом на цих фото, та й на інших, бачимо його дружину актрису П.Куманченко.

В сімейному тандемі Поліна Куманченко – Михайло Покотило вона була ведучою. Особливо це проявилося, коли вони переїхали з Харкова до Києва. Він називав її ніжно і ласкаво – Паня (майже пані). Один із його нотатників починається рядками Вільяма Шекспіра:

Любовь согрела воду, но вода
Любви не охладила никогда.

Ці рядки він присвятив своїй великій любові – Поліні Куманченко. Вона стала для нього тією людиною, про яку він міг би слідом за іншим великим поетом сказати „ И божество, и вдохновенье, и жизнь, и слезы, и любовь” і він був віддіним їй до кінця.

Вона була характерною, прикметною. Веселухою, щебетухою, сонячною, веселою, відчайдухом. Принаймні саме такою пам’ятаємо її по виставах театру ім. Ів.Франка вже у Києві. Навіть поміж таких актрис театру, як Поліна Нятко та Нонна Копержинська вона не залишилася в тіні. Була зайнята багато і в хороших ролях. Напевно, не губилася і в Харківському театрі, була ж ще молодшою, знадливою. Недарма в неї не на жарт закохався молодий Леонід Биков, на той час актор Харківського театру ім. Т.Шевченка.

У нотатнику із записами на полях є багато свідчень особливого, турботливого ставлення Михайла Федоровича до Поліни. Воно проявляється, здавалося б, у звичайному, побутовому. Записи ці короткі, майже телеграфні. Та в них його туга за нею, постійна думка про неї і турбота, турбота. Ось ці записи за різні дні липня-серпня 1960-го року, під час відсутності дружини (саме в цей час він займається ремонтом, пише їй листи та чекає відповіді від неї): “Уїхала....Лист від Панюсі ...Лист від Панюсі....Купив лінолеум. Кухню покрив лінолеумом. Бра 42 крб...Листа Пані.... Лист від Пані. ..Лист від Пані.... Листа Пані....Зробив в кухні полиці. Севастополь-Москва – Приїхала Паня...”

Завдяки цій же записній книжці досить детально висвітлено час переходу подружжя до Київського театру ім. І. Франка: „15 липня надіслано заяву до т-ру Ів. Франка” ( Це 1961 рік – Г.П.). „ ... подали заяву про вихід з театру Шевченка.”

Перед цим викликає Перлов для розмови. Пізно (!!!) Кінець терміну заяв у Харкові”. (Це записи жовтневого періоду.–авт.)

без збільшення

Таран.
“Фараони” О.Коломійця.

 

Перед від’їздом, згідно із записом у нотатнику, він брав участь у концерті під загальною назвою „Українська ніч” (можливо, то була сцена з вистави чи монолог – Г.П.). 29.08.1961 року вони разом з дружиною виїхали до Києва. Запис у нотатнику „Приїхали у Київ. Вирушили до театру Франка. Зустрілися із Володимиром Васильовичем Стебловським”. І він одразу приступає до репетицій у виставі „Фараони” в ролі Тарана. З архівом надійшов текст цієї ролі, де актор властиво зазначає: “... почав (працювати над роллю –авт.) 23.11., а почав грати 01.12.1961 р.” Роль Тарана, перша на франківській сцені, прийшла на зміну улюбленого харківського Шельменка.

Сама п’єса О.Коломійця на той час виділялася серед сучасного репертуару авторським свіжим баченням, драматургічною вправністю. Ось що пише про це в книзі „Франківці” Р.Коломієць: „Його перша п’єса „Фараони”, написана 1961 року, протистояла сірості і ницості, естетичному стандарту сучасної української драматургії. Змістовно виправдане запозичення аристофанівського сюжету, його транспонація на українське сільське життя прекрасно „лягало” на ігрову природу національного театру і дозволяло створити веселе і повчальне видовище. У франківців у постановці Івана Казнадія „Фараони” жили багато сезонів у кількох акторських складах.”(2) М.Покотило завдяки цій виставі прекрасно увійшов до колективу майстрів франківської сцени. Він не поступався їм у щирості та імпровізаційній легкості. У цій виставі він був своїм серед своїх.

Разом з тим це був складний для колективу час. Театр лихоманило. Це був останній рік роботи Юри та рік його прощальної постановки „Пророка” І.Кочерги. Далі театром керували різні режисери. На початку М.Покотила займали регулярно, кожного року він отримував роль, а то й кілька. Особливо плідним для нього став 1964. У музейній виставці, присвяченій ювілею митця, у розділі „В театрі ім. І.Франка” ми вмістили цілу галерею світлин актора в ролях, що припали на цей останній період його творчого життя. Це ролі аптекаря Карлоса у яскравій, видовищній виставі „День народження Терези” Г.Мдівані, діда Остапа в новій редакції вистави „В степах України” Г.Корнійчука (1963 р.), Яна Лісецького („Марина” М.Зарудного, 1964 р.), Скрипаля Коки („Петрівка, 38” Ю.Семенова, 1964 р). Уїнстона Черчілля („Зупиніться” І.Рачади, 1965 р.) [Ф.”Ф” інв.№3 87591, 87592, 87595, 87593, 87594].

збільшити

Аптекар Карлос.
“День народження Терези”
Г.Мдівані.

 

Ті, хто пам’ятає М.Покотила на франківській сцені (а таких залишилося зовсім небагато) згадують про нього, як про чудову людину – добру, ніжну, делікатну. Ще недавно в розмові Г.Яблонська сказала про Михайла Федоровича так: „Важко його з кимсь порівняти. Хіба з Бучмою по безпосередності почуттів в житті і на сцені, надзвичайної щирості була людина”. Він був актором яскравого обдарування і великої чарівливості, який створює образи глибокої, життєвої правди. Найбільше проявлялася його творча індивідуальність в ролях характерного плану. Герої його, сповнені оптимізму й темпераменту, а їх зовнішній образ не відокремити від внутрішньої сутності.

збільшити

Ян Лісецький.
“Марина” М.Зарудного

 

Здавалося б саме на сцені театру ім. І.Франка такий актор мав бути зайнятим у повній мірі. Вибір репертуару, де діяли „типові представники робітничого класу, селянства та інтелігенції”, мав би співпасти з його типажем і можливостями. Хоча, це була б не повна реалізація актора, та робота для нього була б гарантована. Але так не сталося. Його дружина в цей час не тільки отримувала ролі, але й досить швидко зайняла провідне місце на сцені і в лавах громадських діячів, то М.Покотило після 1967 року на сцену вже не виходив. Один із його трагічних записів у нотатнику, це, напевно, спроба написати заяву про звільнення, щоправда у властивому йому дусі: „Не по мотивам материальных соображений, не по мотивам личной к вам неприязни (а только и лишь только по мотивам моей старости я ухожу с театра).”

Ті, хто бачили його в ролі Тарана у „Фараонах” О.Коломійця, пам’ятають його голос, його точні реакції, що викликали захоплення майстерністю актора і віру в правду обставин, які були самі по собі неприродними, анекдотичними. Тоді актор був ще сповненим сил, націленим на роботу, одним з тих, ким може пишатися столична сцена.

Нині вже проминув його сторічний ювілей. У це важко повірити, надто швидко плине час. Та в пам’яті залишаються ті, хто становить нашу дійсну славу. Михайло Федорович Покотило один із цього ряду.

 



________________________________


1. Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас. – К.: Мистецтво, 1987 .– С. 190.
повернутися>>>

2. Коломієць Р. Франківці. – К., 1995. – С. 160.
повернутися>>>

 

 

 

 

 

 

 

 

Хостинг сайту «Дата-центр Nerus.com»