ПУБЛКАЦІЇ: Г.Павленко. ЛІДІЯ-МАРІАННА

Г.Павленко



Лідія-Маріанна *
(Листування подружжя Н Ужвій і Є. Пономаренка
з подружжям Сиченка-Мищенко)


Одного буденного погожого дня ми отримали несподівану й важливу звістку. До нас у Музей театрального, музичного та кіномистецтва зателефонував чоловік, який представився Юрієм Петровичем Сиченком. Він повідомив, що його мати, Лідія Андріївна Мищенко, зберігає цінний архів листів і листівок Наталії Ужвій та Євгена Пономаренка, видатних діячів українського театру, і бажає передати їх музею. Варто сказати, що саме тоді ми мали на меті створити виставку та провести вечір з нагоди сторіччя від дня народження Євгена Пономаренка. Тож цей дзвінок став подарунком долі. Листи провідних акторів Київського театру ім. І. Франка були для нас знахідкою. Ми, не зволікаючи, поїхали до містечка з поетичною назвою Ясногородка, де на центральній Київській вулиці у власному будиночку вже довгі роки мешкає Лідія Мищенко, вчителька за фахом, 1921 року народження.

Хоч обставини — перелом ноги — і вклали Лідію Андріївну до ліжка, вона була напрочуд бадьорою та охочою до бесіди. Заздалегідь приготувала для нас не тільки пакунок з листами, фотографіями й листівками, а ще й зошит із власними спогадами про роки знайомства з Наталією Михайлівною та Євгеном Порфировичем. А це ні мало, ні багато — понад сорок років листування.

Лідія Андріївна розповіла, що познайомилася з акторами переможного 1945-го. Настрій в усіх був піднесений. Але із завершенням тієї грізної війни складності ще не полишили їх. Лідія вчилася в інституті на вчителя, жила в гуртожитку й частенько мала вибирати на що витратити кошти: на обід чи на театр. Зі своєю вірною подругою Мирославою, залишаючись без обіду, вони обирали театр.

Найперше йшли до українського, імені Івана Франка. Залюблені у прекрасних акторів цього театру, не пропускали жодної його прем’єри. Врешті у дівчат виникло бажання висловити своє захоплення грою майстрів. Тоді й почали писати записки на невеличких аркушах паперу, які вкладали до маленьких продовгуватих конвертиків і передавали через чергових за лаштунки сцени. Підписувалися „Двоє дівчат” чи власними іменами. Хоча й не зовсім власними. Лідія у записках назвалася Маріанною. Пізніше, коли вона зблизилася з подружжям Ужвій-Пономаренко, стала для них Лідією-Маріанною. На конверті вони писали Лідіі Мищенко, а в листі зверталися до неї як до Маріанни.

Євген Порфирович не одразу відгукнувся на їхнє прохання про зустріч. Потім виправдовувався, — був надто зайнятим. І все ж таки, завдяки Наталі Ужвій, з якою Людмила познайомилась в інститутській літературній студії (видатну актрису запросили зустрітися з юними студійцями) вони побачилися. Наталі Михайлівни сподобалась ця віддана майбутній професії та залюблена в мистецтво дівчина. Все це Лідія Андріївна детально описала у своїх спогадах.

збільшити

Подружжя
Лідія Мищенко
та
Петро Сиченко


То був неповторний час, коли гаряче й віддано любили книгу і театр. Коли нова книга і прем’єра в театрі були найвищими цінностями. Коли останні гроші витрачали на квитки в театр чи на концерт. Коли студенти писали записки і бажали зустрітися з актором, щоб висловити своє враження від вистави; коли актори зустрічалися зі своїми шанувальниками, і такі зустрічі могли зблизити людей на роки.

Відомі актори стали ще ближчими до Лідії після її одруження. Її чоловік, Петро Панасович Сиченко, — письменник, видав не одну книгу: романи, збірки віршів, дитячі твори. І Лідія, і Петро були сердечними, товариськими, а до того ж хорошими оповідачами. Тож акторська сім’я радо запрошувала їх до себе.

Подружжя завжди привозило з рідної Ясногородки, де оселилася сім’я, гостинці із саду та городу. Лідія та Петро наполегливо запрошували акторів до себе  — на природу. Ті багато разів планували, але так і не вибралися — театр: репетиції, вистави, громадська робота, що забирали весь час і всі сили. Потім тяжко вдарила смерть сина Наталії Михайлівни Михасика. Коли якийсь час не бачилися, листувалися. Листівки з побажаннями здоров’я та надією на нові зустрічі надсилалися до всіх свят.

 

Листи від Наталії Ужвій і Євгена Пономаренка зберігаються в конвертах з акуратно відрізаним лівим краєм.

Один із перших від 5.12. 1945 року. Євген Порфирович вибачається за затримку з відповіддю на листи від дівчат. Він дуже зайнятий на репетиціях та виставах. З тексту листа ми дізнаємося, що Лідія передала для нього пакунок з конвертами, який актор обіцяє використати. І цю обіцянку подружжя виконало.

В листах та листівках актори дякували подружжю за тепле ставлення та гостинці, скаржилися на перевантаження, на велику кількість роботи в театрі. „ [...] Всі Ваші сердечні і щирі листи завжди мене радісно хвилюють. І не гнівайтесь, може іноді і не одразу Вам відповідаю: як завжди багато працюємо і буває не вистачає часу навіть на відпочинок денний[...]” 1.05. 1954 р.

В листі від 15.04. 1979 року Євген Порфирович дякує їм за поздоровлення з ювілеєм та за подарунок – щойно видану книгу віршів Петра з чудовою, теплю, душевною посвятою. Йдеться у листі й про святкування 70-річчя Євгена Порфировича. „ [...] Свято моє і мого рідного франківського колективу, кажуть, вийшло цікавим і сповненим людської теплоти і щирості. Мабуть це так – я сам відчував це, хоч вже й не пам’ятаю всього в деталях. Спасибі Вам, дорогі, ще раз, за Вашу любов і ласку, яка триває вже довгі, довгі роки...Здоров” я Вам у хату і благополуччя. Обіймаю, цілую Ваш Євг. Пономаренко. Найщиріші вітання Вам від Наталії Михайлівни

1980 рік, лютий „[...] Спасибі Вам сердечне за тепле, щире поздоровлення нас з 60 річчям нашого театру ім. Ів. Франка. Подяка Вам за велику оцінку нашої творчої праці, нашого служіння великому, безсмертному театральному мистецтву. Віддали ми йому все, що могли, а воно щедро віддячило нам любов’ю та шаною глядачів. Що може бути найдорожчим для митця?!! Ще раз спасибі за пам’ять, за добрі побажання. Н. Ужвій, Є. Пономаренко”

По смерті Наталії Михайлівни актор ще більше визнає цінність дружби із родиною Мищенко-Сиченко. У листівці , надісланій до Нового 1989 року він пише „ [...]Понад сорок років триває наша щира, людяна, добра дружба, яка після кончини незабутньої Наталії Михайлівни підтримувала мене у важкі для мене часи. Спасибі вам за це [...]”

Звичайно, нас дуже цікавили згадки про ролі, які можна зустріти в листах акторів. Обоє захоплювалися образом Тараса Шевченка в “Петербурзькій осені” О. Ільченка, що так припала до душі Євгенові Порфировичу.
“[...] Оце 25-го квітня відбулася прем’єра п’єси О. Ільченка „Петербурзька осінь“, де я з великою насолодою і натхненням зіграв роль Т. Г. Шевченка», — сповіщає він у листі від 1.05.1954 р. «Кажуть — добре. П’єса малює останні роки життя Шевченка — його перебування в Петербурзі після заслання. Як тільки мені зроблять фото — надішлю вам». Ще один лист від 22.05 того ж року: “[...] Чи варто писати, з яким хвилюванням я працював над образом геніального сина українського народу? — Ви цілком розумієте це. Все своє уміння, всі сили віддав я на створення цього образу. І якщо мені пощастило хоч на якусь краплину втілити в моєму образі ті многогранні риси характеру, які були притаманні цій великій людині, я був би радий і щасливий”.

Ще Лідія Андріївна дружила і листувалася з Людмилою Порфирівною — сестрою Є. Пономаренка. В листах сестри актора знаходимо захоплений відгук на виконання ролей Н. Ужвій та Є. Пономаренко у виставі “Калиновий гай” О. Корнійчука: “[...]Позавчора була прем’єра „Калинового гаю“ Корнійчука. Прекрасна вистава! Нат. Михайлівна грає Наталку Ковшик. Блискуче! Це просто шедевр. Першим планом іде цей образ у виставі. Євген добре, дуже добре грає художника. Після кожної вистави стільки квітів, що вже не знаємо, що з ними робити [...]” (3.05.1950 р.). В іншому листі від Людочки йдеться про тяжку хворобу Михасика, що привела до смерті. Наталя Михайлівна дуже сумувала за улюбленим сином. Про це йдеться і в листі Євгена Порфировича.

 

збільшити

Наталія Ужвій
та
Євген Пономаренко


У листах, що написані Євгеном Порфировичем, він завжди пише про дружину Наталію Михайлівну. В них лише любов і повага до неї. Він сповіщає про їхні плани, про її здоров’я.

“[...] Я щодня, вдень і вночі, репетирую в п’єсі Корнійчука „Пам’ять серця“ прем’єра якої відбудеться в перших числах грудня. Нат. Михайлівна дуже зайнята справами театрального товариства [...]» — 16.11.69. « [...]Ми вже приступили до роботи над Чеховим — „Дядя Ваня“, граємо з Наталією Михайлівною невеликі ролі» — це лист від 24.10.1979 р.

“[...] Живемо ми з Наталією Михайлівною думками про минуле наше. Хоч є що згадати, бо було воно гарне, світле, творчо плідне, незабутнє [...] Зле почував себе. Нат. Мих. ходить по кімнаті з великим трудом. Іноді сидить на балконі. Хвороби її ( а їх – «букет») прогресуют.

[...] Надсилаю Вам моє останнє фото (березень 1986 р.), його вміщено в журналі “Український театр” № 2 (березень квітень 1986 р.) , де вміщено моє інтерв’ю, і кілька фото в ролях, а також в газеті “Культура і життя” де дуже тепло про мене озвався Олександр Левада [...]” (22. 05. 1986).

 

Останні листи Є. Пономаренка сповнені болю й туги. Він втратив дружину, без якої йому жити було ой як гірко.

“ [...] Життя моє плине у безконечних згадках про минуле [...] Дещо пишу, зокрема правдиву біографію Наталії Михайлівни, виправляючи грубі помилки і неточності, які трапляються в книгах і статтях про її життєвий (особливо) і творчий шлях.[...]”. ( березень 1987 року). І там же „ [...] Давно подав заяву про вихід з театру, бо вже, після 60-ти років акторства не лишилося сил для тих ролей, які хотілося б грати, а те, що пропонують грати, не хочу. Треба вчасно (особливо акторові) піти зі сцени, щоб лишитися у глядача в доброму світлі зіграних ролей [...]». І ще він не міг бути на сцені без неї.

“ [...] Немає жодного дня, щоб я не думав про неї і, повірте, жодної ночі, аби вона не з’являлася мені у ві сні... жодної...[...]”. Це рядки з листа від 13 вересня 1988 року.

 

Спогади Лідії Мищенко (запис у шкільному зошиті)

 

Як добре, що в житті, на моїй життєвій дорозі були такі прекрасні, щирі, добрі люди. Коли зустрічаєш їх в житті, тоді легше дихати, бачити навколишній світ, сповнений краси, ласки, усміху, любові та добра.

Далекі 1945-46 роки. Ще гриміла війна. Але нас, що не закінчили вузи, урядовою постановою закликали на навчання – закінчити, бо потрібні були спеціалісти.

Ми, студенти Київського педінституту (здебільшого дівчата, бо хлопці ще воювали) приїхали ( а хто й пішки прийшов) продовжувати освіту. Які умови були, не буду говорити багато: одягнені в будь-що, з торбинками їжі, аудиторії без столів і стільців, вікна в основному забиті кусками фанери. Холодно. Не роздягалися ні ми, ні викладачі. Писали на колінах на будь-якому папері ( де хто який дістав). Декого не відпускали з роботи. Мені прийшлося за допомогою до Міносвіти звернутися (тоді міністром освіти був П.Г. Тичина). Але вже позаду, минулося. Ось ми знову студенти – голодні не лише на звичайну їжу, а й на духовну.

Які тільки були заходи культурні: студенти їх відвідували. Квиток на „гальорку” у театрі коштував 2-3 крб. Був у нас вибір: на ці гроші піти до театру, чи пообідати, купити якусь потрібну книжечку, чи знову таки пообідати. Перемагали у нас: театр, концерт, вечір, книга, листівка. Може, таке було дивним, але здебільше так воно було.

І тепер я думаю, як може молода людина жити без театру, концертів, літературних вечорів і бути морально задоволеною.

Я зі своєю подругою Мирославою любили театр, бували на концертах. Наші студенти бурхливо реагували, аплодували;: недарма актори кланялися „гальорковим” глядачам більше, ніж „партерним”. Юність була бурхлива і завзята, і це єднало душі митців з душами молодих і щирих сердець.

Гра франківців захоплювала, бо ж були там прекрасні митці: Бучма, Ужвій, Юра, Пономаренко, Добровольський, Осьмяловська, Нятко, Панасьєв, Мілютенко і ще і ще. Я всіх їх шанувала і шаную за людяність, доброту і щиру працю для нашого люду.

Ставили українську дореволюційну класику, нові твори. Театр був повний завжди. Нам дуже подобалася гра Є. П. Пономаренка. Щирий, благородний, глибоко проникаючий у душу свого персонажа він захоплював глядача своїми [...] високими почуттями. Ми написали листа акторові, виявили захоплення грою. Актор відповів, запропонував зустрітися, поговорити. Ми зраділи, але виявилося, що в актора тоді часу не виявилося (потім я вже знала, як часто в акторів мало часу, майже завжди). Тоді ж ми як немудрі, примхливі діти, обідилися і написали про свою нечемну кривду. Євген Порфирович і на цей лист відповів дуже мудро, педагогічно, розсудливо, благородно, як строгий і розумний батько. Сказав, що праця актора важка, не завжди характер артиста співпадає із вдачею, рисами, почуттями художнього образу, але вдача, праця невсипуща, обдарування актора творять цей образ переконливим і глибоко правдивим. Сказав Євген Порфирович, що ми молоді, палкі, не знаємо справжнього життя, а тому він нас журить для того, щоб ми були справедливими, чесними, щоб уміли цінувати людей, добре подумавши перед тим, як виражати нічим не підтверджені думки і почуття.

Це був гарний, розумний, делікатний урок поведінки, людських стосунків, думок і почуттів. Ми залишилися друзями, бо вникли в усе сказане і зрозуміли, яке воно правдиве, розумне і благородне. Дякую, добрий, старший наш друже, за науку і ласку.

У нас в Педінституті була Літературна студія, якою керував Юрій Збанацький. Він запросив до неї обдарованих студентів, що почали писати [...]. Ми влаштовували вечори-зустрічі з письменниками, поетами, акторами. Пам’ятаю одну таку зустріч. На вечір прибула Наталія Михайлівна Ужвій та Леонід Первомайський. Ми захоплені були виступами наших гостей. Наталії Михайлівні подарували вишиваний рушник, а Первомайському його ж збірку “Земля”, оправлену у красиву полтавську вишивку гладдю.

Запланували організувати вечір пам’яті Лесі Українки. Читати вірші, але як? От якби хто повчив нас. Не пам’ятаю хто, порадили звернутися до Наталі Михайлівни звернутися за консультацією.

І ми набралися нахабства, швидше соромливої ніяковості і подзвонили. Наталія Михайлівна сказала, коли може з нами зустрітися. Коли прийшли, то нас зустріли, як у рідному домі – чуйно, ласкаво і ніжно. Щось я забула, як вже той вечір відбувся. Може не дуже добре. Але нам приємно було, що ми ходили вчитися до Великої актриси. Зараз нам смішно, а тоді було приємно.

З тих пір нас ця чудова родина запрошувала заходити до них.

В родині наших друзів ми зустрічали когось з видатних колег — було це нечасто, але цікаво. Здебільшого ми слухали цікаві розмови про мистецтво, про щось цікаве, але ми цим не зловживали, бо швидко йшли, щоб не заважати людям.

Дуже цікавим для нас був А.М. Бучма. В родині Ужвій-Пономаренко його звали Бронеком. Шанобливо говорили про Гната Юру, Миколу Панасьєва, Поліну Нятко, Нонну Копержинську, Сергієнка, Задніпровського. Шанобливо згадували про тих, кого вже не було серед живих.

Знали ми й сестер Наталії Михайлівни – Галину Михайлівну і Тетяну Михайлівну [...]. Всі рідні мали пречудові родинні стосунки. Тяжка хвора Наталія Михайлівна, просила сестру Тетяну не залишати Євгена Порфировича, коли її (Наталії Михайлівни) не стане, і сестра свято додержувала слова, доглядаючи Євгена Порфировича до кінця його днів.

Жило в сім’ї шестеро людей і батько Євгена Порфировича Порфирій Савич, людина високої моралі, ласкавий і ніжний чоловік і мати Порфирія Петровича — Марія Василівна, добра, привітна людина, незрівнянна господиня; Наталія Михайлівна, Євгеній Порфирович, сестра Євгена Порфировича (теж актриса Людмила Порфирівна) і син Наталії Михайлівни Михалко — студент університету.

Вся сім’я працювала. Мама варила, пекла і т. ін., бо рідко було, щоб у них не обідав хтось із гостей чи друзів — тутешніх і приїжджих. Батькова справа була доставляти продукти, мамі — готувати. Їй допомагала Людочка — мила, ніжна, тендітна жіночка, з якою ми дуже дружили.

В сім’ї панувала благодать, ніби просякнуте сонцем і добротою все навколо. Рідко я бачила в житті таких чоловіків, як Порфирій Савич.

Перед Різдвом я своїй подружці Мирославі кажу: “Знаєш що? Давай своїм друзям понесемо на Свят вечір вечерю”
-”А де ми що візьмемо?” — відповідає вона.
-”Я поїду додому [...] і щось привезу”.

Поїхали. Привезли куті, меду, ковбаси домашньої і пирогів. Склали ми все в кошик, а зверху ще й пучок калини і понесли. З дороги до наших друзів хотіли вернутись, було трохи лячно і ніяково. Але прийшли і…о як нас радо зустріли. В листі своїм Наталія Михайлівна про це говорить.

Потім у цій родині, такій ласкавій, добрій, я бувала часто [...] Бувало дзвоню до них по телефону, щоб дізнатися, чи все гаразд, відповідає тато Порфирій Савич, — “А чого це ви, дівчино забули про нас? Приходьте, ми вже скучили за вами”.

Близько ми здружилися з Людочкою, як звали її в сім’ї. Я в них готувалася до сесії ( бо в гуртожитку було холоднувато та й незатишно). В розмові з добрими близькими людьми я відпочивала, ніби добрий настрій допомагав мені в підготовці до сесії [...].

Ще в сім’ї жила кішечка Ула [...]. Актори привезли її з евакуації. Дуже вона любила гарбузове насіння. Коли я привозила його і приносила пригостити її, то мурчанню її не було меж [...]. Дуже вона любила Євгена Порфировича. Знала, вірніше, відчувала, коли він прийде з роботи. Чатувала біля дверей і радісно супроводжувала. Тоді вже нічим не відвернеш її уваги [...].

Де ми не були, але зв’язків з нашими дорогими друзями не поривали. Хоч коротко, але листовно перемовлялися. Ми щиро і сердечно переймалися горем і бідами наших друзів. Знаємо, як неймовірно важко пережила родина смерть Михалка –— сина Наталії Михайлівни. Як вона, мати єдиного сина, героїчно трималася, де брала силу для праці, такої нелегкої для зболеного серця. Це теж героїзм матері [...].

Минають роки. Минає, хоча не безслідно, горе. Приходить на його місце друге.

Не стало Наталії Михайлівни. Туга і розпач наповнили оселю. Але нічим не зарадиш. Ми і далі листуємося з Євгеном Порфировичем. Дяка Тетяні Михайлівні – гарно, щиро, сердечно доглядає вона чоловіка своєї незабутньої сестри.

Кілька разів ми заходили до них. Раді зустрічі і ми, і вони. Бачу, як постаріли, як недуга поклала свою печать на них.

Я розпитувала Тетяну Михайлівну про останні дні Наталії Михайлівни. Сльози не давали ні Тетяні Михайлівні говорити, ні мені — слухати. Каже Тетяна Михайлівна, що Наталія Михайлівна висловила своє останнє бажання: нарядити її в останню дорогу в чорну хустину, як наряжають сільських жінок і поклали в труну портрет і сорочку сина Михася. Так і зробили [...].

Я дякую щиро тим людям, що стрілися на моєму шляху. В їхніх душах жила велика-велика людська любов, радість спілкування з тими, хто поруч, щоб подати теплу руку дружби і розуміння глибоких людських почуттів. Кланяюсь вам усім, хто працював на благо України, хто любив її не словом, а ділом, не лукавив, а жив і горів, хто був Людиною, борцем і діячем.

Лідія Мищенко с. Ясногородка

 

 

 


 



________________________________


*Опубліковано в театрознавчому журналі “Просценіум” 2-3 (27-28)/2010 Львівського національного університету ім. І.Франка.
повернутися>>>


 

 

 

 

 

 

 

 

Хостинг сайту «Дата-центр Nerus.com»