ПУБЛІКАЦІЇ: Н. Суровцова. «Лесь Курбас. 1917-1927-1937 рр.». Спогади

 

 

 

Н. Суровцова.
«Лесь Курбас. 1917-1927-1937 рр.»
Спогади

 

збільшити


Н.Суровцова.
1956 р.
Фонд ЦДАМЛМ України


У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається особовий фонд (ф. 302) Надії Віталіївни Суровцової (1896-1985) - письменниці, перекладачки, краєзнавця, багаторічного в’язня «сталінських гулагів». Серед документів фонду зберігається спогад письменниці «Лесь Курбас. 1917-1927-1937 рр.» (ф.302, оп.1, спр.3). Даний спогад є маловідомий, окремі його фрагменти були використані в книзі Н. Суровцова «Спогади». К. 1996, упорядник Лук’янова Леся.

(Збережена орфографія і стилістика автора)

 

Згадувати про Леся Курбаса, це означає згадувати про український театр, про своє дитинство, про юність, революцію, про бурхливу, складну добу, що випала на нашу долю.

Люди, події так міцно переплетені, що дуже важко окремо відірвати спогади з того суспільного мережива.

Радісні, світлі, гіркі та болючі вони.

Ми народилися й виросли в одні часи. Курбас – по той бік кордону, в Галичині, я – по цей, над Дніпром. Але і там, і тут молодь жила спільним життям, спільними мріями про батьківщину. Вже тоді, а може саме тоді найдужче зросло прагнення того повного злиття наших земель, яке згодом призвело до наших днів. Кожний, хто свідомо віддавав своє життя рідній землі, робив це у тій царині, яка була йому найближчою.

Для Курбаса нею був театр, мистецтво, культура.

Він виріс і виховався на дещо відмінних від нас взірцях Європи, але одночасно знав і наш традиційний український театр, театр Садовського, Саксаганського, його класичний старовинний репертуар, на якому зростала наша «посейбічна» молодь. Ми – знали тільки цей останній, та трохи, краєм вуха, через «трансляцію» російських театрів довідувалися про Захід.

В театрі Садовського, у досить непривітному приміщенні, дитиною я дивилася на «Гетьмана Дорошенка», і плакала разом з батьком, який водив мене туди. Там зростало почуття свідомої любові до батьківщини – таке, яким воно могло тоді бути.

збільшити


Н.Суровцова.
1914 р.
Фонд ЦДАМЛМ України


Молоді роки дали до пізнання значно ширших обріїв, ген за Збруч, і далі, в широкий світ, а революція уперше штовхнула глянути глибше зверхніх барв, драматичних театральних ситуацій.

Кожний почав шукати шляхів, точок для прикладання своєї енергії для спільної справи. Шукали в діяльностях соціальній, політичній, науковій, літературній.

Курбас знайшов свою долю й недолю в театрі. На цей шлях він ступив юнаком, ним ішов до останку. Його бавив театр, в ньому він одночасно бачив і знаряддя, яке давало йому змогу брати видатну і плідну участь в творчому становленні України на такій значній ділянці її нового, пореволюційного життя, як творення дальшого передового культурного радянського етапу рідного театру.

Ми, та частина молоді, до якої я належала, не були театралами. Тоді нас цілком захоплювала політика, її бурхливі події. Проте поява нового Молодого театру не могла нас минути. І коли відбулася перша постанова Курбаса «Цар Едіп», театр був повний. Непевна, чи ми розуміли суть тодішніх шукань Курбаса, хоч добре пам’ятаю сцени з містичним хором і туніки статистів, і гру самого Леся. Яку б ролю він не виконував, він мав незмінний успіх і вже відтоді назавжди завоював наші серця.

Потім він ставив драматичні етюди Олеся, тодішнього улюбленця молоді. І самі етюди, і їх виконання були різко відмінними від традиційного історично-побутового театру. З останнім нас в’язали дитячі спогади, але тепер ми його зраджували для Курбаса.

збільшити


Сцена з вистави “ Едіп цар”
за Софоклом.
Молодий театр, 1918 р.
Реж. - Л.Курбас.
Фонд МТМК України


Хоч ми і не були знавцями, але талановитість постанов була безумовною, ми захоплювалися новим театром, були горді з нього, і не було премьери, якої б ми не бачили. Це став наш театр. Йшли там і Винниченкові речі. Пам’ятаю «Чорну Пантеру та Білого Ведмедя». Ведмедя грав Курбас. Винниченка я не любила, але коли грав Курбас, я забувала все. Не надто заможні за тих часів, ми купували найдорожчі квитки, щоб краще бачити, чути свого улюбленця.

Нема й мови, що я не важалася тоді познайомитися з ним, бо він був недосяжний, як мрія.

Йшли бурхливі сімнадцятий та вісімнадцятий роки. Не раз свистіли кулі над Київом, чули ми й артилерійську канонаду. Мінялися уряди, керівництва, театру ставало все важче в столиці.

Тимчасом я на довгі роки виїхала закордон. Курбас і його театр зникли з мого обрію.

Тільки десь з двадцять першого року, завдяки приязні Юрія Коцюбинського, що був повноваженим представником Радянського Уряду у Відні, я одержала можливість стежити по радянській пресі за культурним життям на Україні, та трохи дізнавалася з рідких листів матері, що весь час перебувала в Умані. А справа була в тому, що коли становище театру стало нестерпним, Курбас з певною частиною трупи помандрував на периферію і опинився саме в Умані. Про це досить докладно пише в своїх спогадах покійний П.Т. Коваленко, який теж кілька років працював в Уманському театрі разом Олексюком (пізніше-письменником С. Тудором).

Дружина Курбаса, В. Чистякова і артистка Гакебуш жили тоді в нашому будиночку, що міститься недалеко театру. Про це і писала мені свого часу мати.

В Умані Курбас пробув лише сезон, але протягом цього часу встиг заснувати драматичну студію. Щасливий випадок заховав до наших днів (тепер в архіві музею) зошит протоколів цих часів, перелік дисциплін, що в ній викладалися, список учасників. Там на першому рядку стояв теперішній академік М. Бажан, а графу, де писали вік учасника, проти його імені соромливо пропущено академік був наймолодшим, і тоді ще навчався в кооперативній школі. У цьому ж списку стоять Е. Кротевич, який тоді теж жив в Умані, М. Петрашевич, О. Супрун. Студія Курбаса існувала досить довго і після його виїзду з міста.

Коли уважно приглянутись до тих пожовклих розрізнених сторінок школярського зошиту, дивуєшся, наскільки вдумливою, широкою була програма, що там викладалася, якої залізної дисципліни вимагали від її учасників.

А життя було жорстоке, суворе – навіть просто пройти містом над вечір підчас військового стану, до того не раз голодним студійцям. Ентузіазм, який зумів запалити Курбас перемагав.

Збирались студійці о 5-ій годині дня «по сонцю» (протокол). В протоколі: «Запропонувати колективу, аби хто може позичив гасову лямпу і знашли гасу». Доручення виконувались без заперечень, і зворушливо бренить: «Доручити відповідальність за освітлення, як електричне, так і гасове М. Бажанові»… Електричне освітлення бувало не надто часто!

Одночасно йшла і серьозна творча робота. Працювали наполегливо над етюдами Рильського, Олеся, «Білою вечерею» Ростана. У запису від 28.ІХ.1921 під головуванням Бажана стоїть: «Давати щодня написану на папері тему для мімодрами, імпровізацій і т.п. Ухвалюється провадити «принципіальні балачки». І так само сурово зостановлюється «щодня мити підлоги».

На цьому ж засіданні головою студії обрано Бажана. Ознайомлюють раду з даними Курбасом інструкціями, і ухвалюють: «перевести в життя все, що т. Курбас пропонував, себ-то: провадити лекції мімодрами помимо лекцій Предславича; організувати гуртки по студіюванню історії мистецтв, теорії музики. Праця в гуртках йде шляхом шляхом читання рефератів, диспутів та практичних вправ; заснувати гуртки загальноосвітні по таким предметам: Всесвітні історії (сюди входять історія культури та історія релігії), фільозофії, психольогії, природничі науки, соціальні науки та мови; організувати журнал. Обрано редакцію в складі: Бажан, Калиновський та супрун, до них кандидат Петрашевич».

Ось засідання 15 листопада 1921 року.
«Підготовка до приїзду т. Курбаса. З огляду на те, що т. Курбас має їхати до трупи, кватирю знаходити не обов’язково, але на всякий випадок уповноваженому доручити підшукувати… …З огляду на те що заля-читальня РАТАУ звільнилася, вжити заходів аби її було одведено для студії…»

Так давно!

збільшити


Сцена з вистави “Диктатура”
І.Микитенка.
“Березіль”, Харків, 1930 р.
Реж. - Л.Курбас.
Фонд МТМК України


Я зустрілась з Курбасом тільки у 1925 році, у Харкові, після повороту з закордону. Тепер я побачила не ентузіаста – юнака з Київа переді мною був закінчений майстер, творець нового невиданого ще мною українського радянського театру «Березіль», театру, що стояв на рівному щаблі з театрами Європи, а може перевищував їх своїми постійними шуканнями, складом своїх творців, молодих, натхнених, що разом з молодими драматургами творили нове мистецтво.

Приміщення «Березолю» та редакції «Вістей»-тодішнього літературного осередку наче символічно містилися майже поруч на колишній Сумській вулиці. Кожна вистава була подією, що переймала так само глибоко, як вихід нової книжки найближчого товариша. Не доводилось декларувати про необхідність співпраці письменника й артиста, це було самозрозумілим, це була одна сім’я. Навіть у побуті ми були близько зв’язані – більшість артистів, письменників, журналістів, були «напівбезпритульні», і обідали де-небудь поблизу, в їдальні чи ресторані. Один такий літній ресторан у садку на Сумській користав з особливого успіху; там хтось з товаришів познайомив мене з Курбасом і ми не раз там зустрічалися.

Мій перший новий 1926 рік на Україні ми зустрічали разом у приміщенні «Березоля». То була спільна зустріч артистів, письменників та художників. В фойе було накрито довгого-предовгого стола; там же потім відбувались танці. Ми всі були такі молоді! Як танцював Курбас! А може то мені здавалось тоді – від щастя свідомості, що я на Вкраїні, що знов світить рідне сонце… Зовсім молодими були тоді Ужвій, Бучма, Балабан, Василько, Гірняк, Стадникова та Маслюченко… Але тепер це вже був не юнацький експеримент, а нове, яскраве, закінчене мистецтво.

Курбаса цікавив новий європейський репертуар, його молода драматургія. Він довідався, що я маю деякі зв’язки з англійськими письменниками (тоді він поставив «Зливу», або «Седі» Могема), і він запропонував мені видобути що небудь з Англії. Незабаром мені надіслали деякі модерні твори через молодого, маловідомого письменника, Ланселота Уайта.

Ми зібралися в мене на вулиці Раковського 19, щоб ознайомитися з ними. Прийшли кілька осіб: Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Куліш, Досвітній та академік Багалій. Ці англійці щось не прийшли нам до вподоби, і я так і не перекладала надісланого. Проте ми намічали продовжувати контакт, не втрачаючи надії натрапити на щось цінне. Ця робота обірвалась не з моєї волі. І знов настала перерва. Темна завіса впала на рідний край, зникли дорогі постаті товаришів, і з ними – світлий образ Леся Курбаса.

Більше я його не бачила.

Тільки ж спогади на цьому не скінчилися. Доля провадила багатьох з нас перехрестними стежками. У в’язниці ярославського політізолятору я стрінула через кілька років людину з Соловків. І на асфальтовій доріжці невеличкого подвірря, безупинно кружляючи по ній підчас тюремної прогулки, я почула про Леся. За високий цегляний мур, за колючий дріт, повз вишку вартового з наладованою рущницею прорвалася вісточка про долю Курбаса. Я слухала з нервами, напруженими як струна, стараючись не пропустити ні слова.

збільшити


Лесь Курбас.
Фонд ЦДАМЛМ
України


Ну от, я пишу спогади. А немає в мене листів, щоденників, фото з автографами, немає нічого з того, що належить мати в таких випадках. Тільки пам'ять, шматки закривавленого від болю серця за долю Курбаса лишилися з тих часів недоторканими і пройшли кріз десятки літ до сьогоднішнього дня. Це вже не спогади, а щось інше, що межує з легендою, яку творяться навкруги таких людей. Отже я почула, що Лесь Курбас опинився у Соловках. А я ж навіть не відала, що його було арештовано…

В Соловках знали, кого тримали, і Курбасу доручили театральну справу. За тої доби, тай взагалі в лагерях, театральна справа відігравала чималу ролю для «фасаду» лагерного режиму. Курбасу запропонували поставити модних тоді «Аристократів» Погодіна і запропонували кадрових видатних артистів, що перебували тоді як в’язні північного табору. Але Курбас, запалившись цією постановкою, можливістю знов повернутися до улюбленої праці, відмовився від цих артистів. Він захотів зробити нечувану до того часу спробу підібрати свою нову трупу з справжніх убивців, проституток, злодіїв. Вони мали «грати» самих себе. Довго, пильно вивчав він людей навкруги, співтоваришів своєї неволі і провадив навчання акторській справі. Перша постановка, спектакль в театрі Соловецького Кремля перевищив усі сподіванки, здається, навіть самого режисера. Начальство популяризувало якмога ширше «свої» досягнення, постановку Курбас возив по численних командировках островів…

Але скороминуче лагерне життя… Перегорнулася блискуча сторінка показного «фасаду», і Курбаса, нашого Леся Курбаса було переведено в лагер «Медвежки» - Ведмежої гори на Кольському півострові. Мабуть не тільки назва була страшною, бо незабаром Лесь Курбас…повісився! Його вийняли з петлі, дали змогу працювати якимсь рахівником в конторі. Єдиному по своїй талановитості, найвидатнішому артисту, гордості й красі України, Курбасу дозволили ласкаво працювати в конторі.

На цьому трагічна легенда обірвалася. Тільки через багато літ після цього я знов почула про те, що Курбаса вже немає на світі. Він умер десь там же на півночі, але жодних подробиць я не дізналася.

Чи треба про це згадувати

Минули роки. Не роки - десятиріччя, пам'ять про Курбаса воскресла на Україні. Окремі його товариші, сучасники, теперішне молоде покоління відновлюють його ім’я, вивчають досвід його минулої праці, вивчають ті щаблі на які він поставив наше мистецтво ще в тридцятих роках нашої доби.

Гірко, коли зникає в непам’ять творча людина, що ціле життя віддавала батьківщині, гірко, коли вона безслідно пройшла свій шлях. Але коли наполегливо, цеглинка за цеглиною відновлюються її досягнення, щоби на них будувати наше величне майбутне, це радісно, - радісно не тільки за чисту, ясну пам'ять тих, що їх вже немає серед нас, але й за тих, що тепер стають творцями життя, які зуміють злучити насильно розірвану нитку героїчного минулого з нашим прекрасним сучасним та майбутнім.

Оці думки і надали мені сміливість поділитися своїми невеличкими спогадами про Курбаса.

 

Н. Суровцова
березень 1965 року

 

 

_______________________________________________________________
Публікацію тексту підготував співробітник ЦДАМЛМ України Нестерчук Дмитро

 

 

 

 

нагору

 

 

 

Хостинг сайту «Дата-центр Nerus.com»