м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

      (територія Києво-Печерської лаври)

      тел. 280 18 34

      Щодня, окрім вт

      з 10 до 17:00

      Куманченко П.

       
      Н.Струтинська,
      ст.науковий співробітник
      відділу історії театру

       

      Актриса сонячного таланту

      з нагоди 100-річчя від дня народження
      Поліни Куманченко

       

      1
       

      Поліні Куманченко на роду було написано бути актрисою. Ще в дитинстві вона вирізнялася серед однолітків спостережливістю і гострим відчуттям природи гумору. Вона легко підмічала комічне і так само легко його відтворювала, завзято і влучно передражнюючи всіх, хто впадав у її дитяче око. У шкільних виставах грала всі головні ролі, писала п'єси і вже тоді звертала на себе увагу. Пройшли роки і лицедійство стало сенсом її життя, а маленька пересмішниця перетворилася на велику актрису, сама поява якої на сцені супроводжувалася шквалом аплодисментів.

      Поліна (по метриці Пелагея) Куманченко народилася у 1910 році в селі Музиківка на Херсонщині в сім”ї залізничника. Рано залишилася сиротою, виховувала її старша сестра, яка мешкала в Миколаєві.

      В 1931 році актриса переїхала до Харкова. Сезон працювала в театрі Юного глядача, а потім в театрі Робітничої молоді – ТРОМІ.

      В цьому театрі П. Куманченко грала багато. Їй хотілося грати щовечора, грати все. Це була активна творча молодість. Поміж образів, які там створила, один з найбільш вдалих – Харитина з п’єси “Наймичка” І.Карпенка–Карого (це та Наймичка, що була одним з геніальних образів, створених великою Заньковецькою). Грала Куманченко Харитину з гарячим самозабуттям. Плакала молода актриса, плакали глядачі. Нещаслива доля наймички у виконанні Куманченко зворушувала всі серця.

      Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка, у який перейшла 1937 року, став новим знаковим етапом у творчості актриси. Вона вирішила пройти серйозну школу у видатному колективі майстрів. Висока культура роботи над виставою, властива театрові ім. Т. Шевченка, захопила молоду артистку. Якщо колективи, в яких вона досі грала можна було вважати школою–десятирічкою її сценічної діяльності, то тепер вона відчула себе студенткою прекрасного інституту, в якому викладали та ставили вистави учні Леся Курбаса такі, як Л. Дубовик, Б. Балабан, Р. Черкашин. Саме їм вона завдячувала всім, чого досягла в мистецтві. П.Куманченко не легко було вписатися в ансамбль блискучих акторів березільської школи, але вона органічно підійшла для цієї школи. Крушельницький, який очолював на той час колектив, дуже прискіпливо ставився до акторського ансамблю, він ніколи не взяв би актора, який не вписався б у його ансамбль, а Куманченко вписалася.. Вона ще застала акторів старшого покоління – Г. Бабіївну, І. Мар'яненка, які почали при корифеях і були здатними сприймати нове у Курбаса.

      Успішним дебютом П. Куманченко в Харківському театрі стала роль хлопчика з бубном, у виставі «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького. Робота з М. Крушельницьким, режисером цієї вистави, вразила молоду актрису і залишила незабутнє враження. Цікава деталь, ­ М. Крушельницький розпочав свою творчу діяльність на професійній сцені також участю у виставі «Дай серцю волю, заведе в неволю”, чудово зігравши роль другого музиканта. Подія ця відбулася в колективі «Тернопільські театральні вечори» 1915 року. Від того часу минає два десятиліття. Уже відомим майстром режисерського та акторського мистецтва М. Крушельницький звертається до цього твору української класики, щоб здійснити власну постановку, самому відтворити в ній образ наймита Івана Непокритого. Свою ж першу роль, – другого музиканта, він доручає молодій актрисі П. Куманченко. Вона створила яскравий образ підлітка – музично обдарованого, безпосереднього і надзвичайно зворушливого зі своїм бубном, що так легко і весело “витанцьовував” у його метких руках, акомпануючи скрипалеві. Коли Остап Вишня, тонкий знавець театру, подивився її гру в цій виставі, то поспішив за лаштунки, щоб подякувати актрисі за високе мистецтво перевтілення.

      Важко забути її руду Ганю у виставі « Макар Діброва», здійсненій на Харківській сцені М. Крушельницьким та Р. Черкашиним. Усе вражало в роботі Куманченко: її бадьорість, мужність, рішучість і велике любляче серце. На думку багатьох критиків, артистці пощастило досягти виняткової повноти перевтілення в образ, настільки повного злиття з образом, що й справді могло здатися, ніби перед глядачем не артистка в образі Гані, а справжня юна шахтарка. Простота й щирість, виняткова серйозність — властиві риси її гри.

      В останні передвоєнні роки актриса грає дуже багато. Знайомлячись з її архівом, який зберігається у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, переконуєшся, наскільки значний внесок П. В. Куманченко в національне театральне мистецтво. На відміну від багатьох виконавиць ролі Галі в комедії О.Корнійчука «В степах України», які щиро любили Гриця, щиро страждали, самі жаліли й будь-що прагнули співчуття залу, П. Куманченко побачила в Галі насамперед дочку Галушки, яка успадкувала від батька: задерикуватість, гострий язичок, хитрувату посмішку. Вийшов яскравий характер, що аж ніяк не втрачав привабливості, навпаки,- набував чарівності, артистизму, жартівливості. Це була друга робота Куманченко з режисером М. Крушельницьким.

      «Роль Галі спочатку не обіцяла нічого цікавого. І знов Мар'ян Михайлович ненав’язливо підвів мене до розуміння, що Галя – барвиста комедійна роль. Я й не відчула, як піддалася його впливу”, - згадує Поліна Володимирівна. – “А потім вже О. Корнійчук розцілував мене і сказав: « Я певен був, що написав голубеньку роль, а ви її повели і поставили в ряд з Галушкою».

      В п’єсах О. Корнійчука актриса створила чотирнадцять неповторних, незабутніх образів. Драматург із захопленням сказав про Куманченко: «Я не знаю більш правдивого і світлого таланту».

      Поліна Куманченко блискуче володіла даром перевтілення. Якщо треба було зіграти красуню, ставала неймовірно красивою, якщо треба було стати смішною, глядацький зал просто помирав від сміху.

       

      2


      М. Покотило і П. Кумаченко



      У 1957 році Харківський театр ім.. Шевченка приступив до роботи над ще однією комедією О. Корнійчука «Чому посміхалися зорі». Режисер Б. Норд доручив Куманченко роль дружини Барабаша – Клеопатри Гаврилівни. Клеопатра в трактуванні Куманченко була лицемірною, огидною, небезпечною, жалюгідною та пристрасною. Актриса блискавично, змінювала характер, нутро своєї героїні. Один глядач, побачивши Куманченко в ролі Клеопатри, наважився на сміливе порівняння: «В цій комедії ви граєте як Савіна ви мені нагадали ту незрівнянну виконавицю гостро комедійних образів, що вміла знущатись з образу, який грала без спрощення». У виставі була цікава сцена, коли виявлялося, що Клеопатра - дочка не славетного адмірала, а звичайного боцмана, актриса моментально змінювалася: взявшись руками в боки всім гордовито демонструвала своє нове походження. Життя, ­ сценічне і особисте, – у кожної актриси йде паралельно, ніколи не переплітаючись. Влада актриси на сцені безмежна, але мало кому вдається хоча б маленьку її частину перенести в особисте життя. Першим чоловіком Поліни Куманченко був дитячий письменник Сергій Раснянський – молодий, талановитий, красивий і дуже добрий. Вони без тями кохали один одного. Коли почалась війна, Харків майже одразу стали бомбити. Раснянський і Куманченко допомагали евакуювати сиріт із дитячого будинку. Дітей встигли врятувати, а Раснянського було поранено вибухом снаряду. Літаком його везли до Москви, але він помер по дорозі від втрати крові. Фотографію Раснянського, яку Поліна Володимирівна зберігала все життя, племінниця актриси знайшла в день похоронів, коли шукала у що одягнути покійницю…. Вона його так і не забула. Саме у цей воєнний час актори театру ім.. Т. Шевченка організували фронтову бригаду: по всій лінії фронту вони возили блискучу комедію Г. Квітки – Основ'яненка «Шельменко–денщик». Куманченко грала Прісіньку. Грала без декорацій, в холодному сараї, під вибухи снарядів. Актриса переодягалась в легке сценічне плаття і бальні туфельки в хаті, де зупинялась бригада. Потім хтось із бійців на руках переносив її через розмиту дощами і розбиту снарядами дорогу, а згодом солдати передавали її на сцену із рук в руки. Партнери актриси згадували, як одного дощового дня якийсь боєць, підкорений талантом актриси накинув на її плечі шинелю, аби захистити від негоди. І пішла гуляти серед фронтовиків жартівлива оповідь «Прісінька в солдатській шинелі». Саме на фронті зустріла Поліна Володимирівна свого другого чоловіка – актора Михайла Покотила, який блискуче зіграв Шельменка у цій виставі. Чи кохала вона його, важко сказати... А він кохав її до кінця життя. Він ніжно і ласкаво називав її “моя Паня”. Один з його нотатників, який зберігається у фондах нашого музею починається рядками В. Шекспіра: “Любовь согрела воду, но вода любви не охладила никогда”. Ці рядки він присвятив своєму великому коханню – Поліні Куманченко. Вона стала для нього тією людиною, про яку він міг би услід за іншим великим поетом сказати: «И божество и вдохновенье, и жизнь, и слёзы, и любовь», і був відданий їй до кінця.

      Розквіт творчості Поліни Куманченко прийшов у повоєнний період. ЇЇ популярність в Харкові не знала меж. В театр ходили не на виставу, а на актрису – на Куманченко. Недарма в неї не на жарт закохався молодий Леонід Биков. Ще будучи студентом, він часто приходив на її вистави. Коли закінчив театральну студію, грав з нею на сцені. Биков годинами любив спостерігати за Поліною Володимирівною: на сцені, в гостях, навіть на пляжі. А на всю свою невелику зарплату часто купляв їй троянди.

      П. Куманченко жила поруч з лицарями театру Р. Черкашиним та Ю. Фоміною, з В.Чистяковою. В книзі «В. Чистякова» із серії «Майстри радянського мистецтва», виданої Харківським театром ім.Т. Шевченка, є дарчий напис П. Куманченко від Чистякової такого змісту: “Самой талантливой из всех многих подруг по искусству, самой коварной из всех соперниц в личной жизни”, що засвідчує високу оцінку і акторського таланту, і непересічних жіночих якостей Поліни Володимирівни.

      Після того як Поліні Куманченко виповнилось 50 років, її раптом стали багато знімати в кіно. На її рахунку близько 15 картин: “Кров людська - не водиця”, “Дачна поїздка сержанта Цибулі”, “Це було весною”, “Киянка”, “Спадкоємці”. У фільмі “Шукаю людину”, який був знятий у 1973 році режисером Михайлом Богіним актриса зіграла роль Марини Іваненко. В основу фільму покладено життєві історіі про розставання і зустрічі, про пошуки рідних, близьких після тяжких років війни. П. Куманченко створила глибоко драматичний образ матері, яка під час війни загубила свою дочку, а через багато років її знайшла.

      Хоча своїх дітей у Поліни Володимирівни не було, вона вклала в цей образ матері всю свою душу, нездійснені в житті материнські почуття.

      Після зйомок фільму, що проходили у Києві, вона прийняла запрошення М. Крушельницького до Київського театру ім. І.Франка. Це був 1961 рік.

      Київський період творчості П. Куманченко був насичений. Навіть поміж таких актрис як Н.Ужвій, П.Нятко, Н.Копержинська вона не залишалася в тіні. Була зайнята багато і в цікавих ролях.

      Дебютом Куманченко на сцені франківців була роль Терези у виставі «День народження Терези» за п'єсою Мдівані. Сама п'єса не належала до видатних явищ драматургії. В ній було більше танців і співів, аніж розкриття характерів. Перед П. Куманченко стояло неймовірно важке завдання - наповнити образ кубинської революціонерки Терези життям. І актриса досягла цього.

      З-поміж образів, створених Куманченко на київській сцені хотілося б виділити блискучу роль Лимерихи, козачої вдови, у виставі «Лимерівна» здійсненій режисером В. Лизогубом у 1968 році. Актриса збагатила образ Лимерихи неповторною задушевністю, ліричними інтонаціями. Майстер тонкого психологічного малюнку, вона вела свою роль так, що раз у раз через удавані веселощі проступав її внутрішній біль, біль матері, яка силою видала свою дочку за нелюба.

      Першим, хто дав оцінку роботи актриси в ролі Лимерихи, був О. Корнійчук. У листі від 15 жовтня 1968 року він писав: “Дорогого друга Поліну Володимирівну гаряче поздоровляю в день прем'єри «Лимерівни». Образ старої Лимерихи Ви розкрили з великою глибиною, гостро по новому. Цілуємо Ваші О. Корнійчук, Марина.”

      З великою успіхом на франківцівській сцені пройшла вистава “ Здра- стуй, Прип'ять», яку поставив режисер Сергій Сміян, художнє оформлення Данила Лідера. В основі сюжету розповідь про будівництво атомної електростанції на річці Прип'ять. Режисер разом з художником показали ліричний світ української природи, яку людина має берегти як творець і господар, відповідальний за свої вчинки. З великою теплотою, щирим народним гумором та іронією створила Куманченко у цій виставі образ баби Мокрини, а її сусідку бабу Марину також талановито зіграла актриса Валентина Салтовська, – це був неперевершений дует.

      Серед найдорожчих творчих перемог актриси – її робота у виставі «Безталанна» за п’єсою І. Карпенка–Карого, яку поставив режисер Володимир Оглоблін на сцені театру Франка у 1979 році. Ганна у виконанні Куманченко – образ винятковий. Вона не лає, не гризе свою невістку, а вчить. Вчить жити, щоб вижити. Вона переконана,- малювання півників на печі, розмови про любов – то не для селянської родини, то навіть зло. І коли невістка неуважно сприймає цю пораду, Ганна стискається від образи, не тільки на невістку, а на весь світ, на свою долю. Вона теж прагнула колись кохання, ніжності, та швидко все здолали злидні. Світ не дав їй радості. Куманченко в ролі Ганни створила образ не сварливої, жадної баби, а в деякій мірі теж безталанної.

      Цікавою прем'єрою на сцені франківців стала вистава «Ретро» О. Галіна, поставлена режисером В. Лизогубом у 1981 році. Режисеру вдалося зібрати чудових майстрів сцени – народних артистів Є.Пономаренка, Н.Ужвій, Н. Копержинську, І.Цареградську. П.Куманченко, здається із самого життя вихопила свою героїню – Діану Володимирівну з її теплою усмішкою, чуйною душею. Щиро і зворушливо виконувала актриса цю роль.

       

       

      фрагмент з вистави "Ретро"
      1 хв. 33 с, моно

       

      Помітною стала одна з останніх ролей у виставі “Вечір” за п'єсою Олексія Дударєва, постановником якої був режисер Едуард Митницький, прем'єра відбулася у 1984 році. Актриса створила образ жінки, яка доживає свій вік у селі. Її Анна скромна, добра жінка, яка все життя робила те, що не могла не робити, - працювала в полі, ростила дітей, порядкувала в сім'ї. Але трагедія її полягала в тому, що на старості років вона залишилася самотньою. Театральний критик Ніна Новоселицька в одному з інтерв’ю запитала постановника вистави Едуарда Митницького, як відбувалася робота актриси у цій виставі. Ось що відповів режисер: “Поліна Куманченко була стримана, небагатослівна, чимало знала про фах і чимало вміла. ЇЇ внутрішній фільтр – це досвід професіонала, що не сприймає режисуру просто так – на віру.

      Вона була актриса норовлива, проте не химерна, сварливість керувала нею, а творча самостійність не завжди уживалася з позицією режисера. Але думка її завжди була глибокою і дієвою. Загалом у роботі, так чи інакше, вона була чарівною. І на годинник не дивилася”. Це була остання роль Куманченко на сцені театру Франка.

       

      3
       

      Згадуючи колись своє життя Поліна Володимирівна зауважила, що в ньому не обійшлося без парадоксів. На початку акторської кар'єри мріяла про Джульєтту, а грала хлопчиків, коли досягла бальзаківського віку вона вже грала молодих дівчат, але Джульєтти серед них знову не було. Не довелося актрисі зіграти і омріяну нею роль матінки Кураж.

      В останні роки ролей в театрі ставало все меньше, вона сумувала. Театр - як завжди залишався її життям, вона все готова була віддати, щоб тільки залишитися в ньому, - народна артистка Радянського Союзу згодна була грати маленькі ролі, просто дихати пилом куліс. Але її відправили на пенсію.

      Виручали друзі – в маленькій квартирі в домі на бульварі Шевченка збиралися Олександр Корнійчук з дружиною Мариною, Микола Амосов, приїжджали актори із Харкова. В останні два роки життя вона багато спілкувалась з Аркадієм Гашинським – таким же відданим і вірним своєму театрові, як і вона. Коли в грудні 1991 року Гашинський помер, від Поліни Володимирівни це приховали, – її племінниця розуміла, який удар це нанесе літній жінці. Але знайшлись «добрі» люди, які зателефонували і розповіли. А через півтора місяця не стало і Поліни Куманченко. Коли її забирали в лікарню, з якої їй не довелось повернутися додому, в таксі вона наполегливо запитала племінницю: «Луізо, ти поклала мені дзеркальце і крем'»

      У 82 роки, навіть перед обличчям смерті, вона залишалася Жінкою і Актрисою з великої літери, якою її пам'ятають колеги, друзі і шанувальники таланту.

       

       

       

       

       

      ПАРТНЕРЫ