м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

(територія Києво-Печерської лаври)

тел. 280 18 34

Щодня, окрім вт

з 10 до 17:00

Юренєва В.

 

 
 Загадкова і легендарна Віра Юренєва 

(1876 – 1962)

04

до 130-річчя від дня народження актриси театру і кіно першої половини ХХ ст., автора кількох книг про акторську творчість, і до 100-річчя з дня її виходу на сцену Київського театру “Соловцов”, актори якого 1926 року склали трупу Російського драматичного театру (тепер Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки)

Вірочка Шатурська, дівчина з пухнастим темним волоссям і принадною усмішкою, яка дала клятву виконати заповіт батька і стати актрисою, народилася в Москві у родині військового і підростала в Ташкенті.

Улюблениця театральної публіки 1900-х років (по сцені Віра Юренєва) грала в Петербурзьких і Московських театрах: Александринському, Театрі К. Незлобіна, Театрі Корша, в Ленінградському академічному театрі драми, МХАТі 2-ому. Сто років тому, восени 1906 року, Віра Юренєва вперше вийшла на сцену Київського театру “Соловцов” і причарувала киян своїми сяючими очима, надломленим голосом, незакінченими фразами та інтонаціями, що загасають, рвучкими рухами. Ці властиві тільки їй акторські засоби допомагали створювати образи загадкових люблячих жінок. Витончена фатальна героїня і разом з тим зворушлива жінка-дитя. Авторка героїчного народного образу Лауренсії у легендарній київській виставі ”Овеча криниця” (”Фуенте Овехуна”) за п’єсою Лопе де Вега, образу трагічного, бурхливого і радісного, не схожого на колишніх її героїнь, який був на часі 1919 року. І сама вона, її творчість, особисте життя залишаються загадкою й сьогодні.

Маленька худорлява жінка з пухнастим, вже з сивиною, волоссям, яка у 1950-х роках прогулювалася у своєму саду у Ворзелі під Києвом. Саме з Києвом пов’язане довге життя “актриси першого рангу, якщо не найкращої, то найчарівнішої, по-особливому складної і важче за інших визначуваної”. Так висловлювався про Юренєву у 1910-х роках критик П.Пільський.

02
Бронка.
“Сніг” С.Пшибишевського

Акторській майстерності В.Юренєва навчалася в Петербурзі, на Імператорських драматичних курсах. Принципи навчання, як згадувала актриса, були примітивними: “Занять по вокалу, постановки голосу зовсім не було – давали читати вголос гекзаметр, і не більше. На заняттях з міміки ми просто робили гримаси, щоб м’язи обличчя набували рухливості. Пластику вдосконалювали бальними танцями і фехтуванням”. Та дівчині поталонило – її вчителем був видатний російський актор Володимир Миколайович Давидов. Він заклав реалістичний фундамент творчості майбутньої актриси, виховував такі риси як ясність, прозорість, цілісність. За його сценічні настанови учениця завжди була вдячна. Ще однією школою для Юренєвої був Імператорський Александринський театр, де учні бували щовечора, сиділи в оркестрі і вчились у великих російських акторів, затамувавши подих, спостерігаючи за грою Марії Савіної, Віри Коміссаржевської. Особливий відбиток у душі Юренєвої залишили піднесеність, висока духовність, пристрасність почуттів і нервовість гри В.Коміссаржевської.
Ще на драматичних курсах В.Юренєва відчуває незадоволення розважальним театральним репертуаром, який тоді посідав чільне місце на російській сцені і на якому вони вчились. Акторка жалкувала, що під час навчання дуже мало грала О.Островського, В.Шекспіра. Тому в неї з’явилася, як вона висловилась, “пекуча спрага знайти п’єси до душі, які відповідали б ще невиразним, але наполегливим бажанням”. В.Юренєву зацікавила драматургія з тонким психологічним аналізом, з рисами символізму, з образами пристрасних, кохаючих, надломлених жінок. Втіленням її мрії стала творчість польського письменника і драматурга декадента С.Пшибишевського. Щоб зіграти роль героїні його п’єси “Золоте руно” Ірени, яка її цілком захопила, акторка навіть пішла на конфлікт зі своїм викладачем В.Давидовим, який не визнавав символістів.

01
Йоля
“Йоля” Є. Жулавського
1910-ті рр.

Наступним образом в драматургії С.Пшибишевського була Бронка з його п’єси “Сніг”, яку вона зіграла 1904 року у свій перший театральний сезон в Одесі. У своєму щоденнику Юренєва описує початок роботи в театрі і радість від зустрічі з новою п’єсою С.Пшибишевського. Вона докладає великих зусиль для того, щоби перекласти цю п’єсу і домогтися включення її до репертуару. Образ Бронки, маленької лагідної жінки, яка жертвує життям заради щастя іншої людини, став одним з кращих в репертуарі В.Юренєвої. Цю роль актриса з успіхом грала і в перший сезон роботи у Київському театрі “Соловцов” у 1906-1907 роках. У цій ролі В.Юренєву бачив на сцені театру “Соловцов” Олександр Дейч – письменик, театрознавець, який у своїй книзі “Голос пам’яті” дав багатогранний портрет актриси: “Маленька, струнка, гнучка і граціозна, із дзвінким голосом Юренєва підкоряла глядачів, її великі широкі розплющені очі передавали цілу гаму почуттів... Юренєва виробила свій стиль гри у модерністських п’єсах, знайшла свої інтонації.Її мелодійний голос іноді набував особливої наспівності, яка дуже імпонувала невизначеності напружених і нервових реплік авторського тексту”.

У Києві В.Юренєва грає головні ролі у п’єсах іншого польського модерніста Єжі Жулавського: казковій алегорії про кохання жіночої душі в різних епохах “Ерос і Психея”, у романтичній мелодрамі “Йоля”. Ці образи збереглися на фотографіях актриси у фондах музею театрального, музичного та кіномистецтва України. В образі Психеї, на думку О.Дейча, “Юренєва шукала перш за все реально-людяне. І завжди у світі символів і загадок вона спиралась на реальний грунт, висловлювала почуття правдиві і зрозумілі багатьом. Такою була властивість її таланту”.

Тому їй були підвладні і образи земні, реальні, такі як Оль-Оль з п’єси “Дні нашого життя” Л.Андреєва, Нєгіна з “Талантів і поклонників” О.Островського, Нора з одноіменної п’єси Г.Ібсена. Ці ролі В.Юренєва зіграла у свій другий сезон в театрі “Соловцов” у 1910-1911 роках. Вистава “Нора” була присвячена пам’яті великої актриси Віри Коміссаржевської, яка померла 1910 року. О.Дейч писав, що жодна актриса, крім самої Коміссаржевської, не вміла з таким запалом показати переродження Нори, як В.Юренєва.

03
Псіхея
“Ерос і Псіхея” Є.Жулавського
1900-ті рр.

Актриса повернулась до Києва через чотири роки у сезон 1915-1916 років. У цей період вона грає у п’єсі, яка має на той час найбільший скандальний успіх – “Ревнощі” М.Арцибашева. Героїня п’єси Олена Миколаївна, дружина письменника, вся була “у чуттєвих насолодах, у відчутті свого тіла, її тішило, що вона всім подобається”. Від нудьги вона фліртує, кокетує і сплачує за це життям. Деякі тогочасні актриси, зокрема Олександра Дар’ял, відмовлялись від цієї ролі. Вони вважали, що цей образ – наклеп на жінку. А.Юренєва створювала образ Олени Миколаївни реальним, правдивим. Актриса писала, що ця вистава і роль раптом виявили як кожний чоловік просто мріє саме про таку жінку.

Підсумовуючи десятирічний досвід роботи на сцені, Юренєва зазначає: “Репертуар мій складав на той час більше ніж сто сорок ролей першого плану... відразу знайшла своє місце в театрі, яке за мною визнали і режисери, і антрепренери, і актори. Ролі, які випали на мою долю, належали тільки мені”. У своїх роздумах про акторську роботу актриса приходить до висновку, що основною акторської майстерності є поєднання внутрішньої і зовнішньої техніки, а крім того має бути “ідея” гри, своя тема, де актор розкривається найповнише. Такою темою для Юренєвої була тема любові, яка проходила наскрізно через усі її образи і співпадала з її уявленнями про життя. І лише згодом актриса побачила для себе і своїх героїнь можливості нових інтересів – державних, політичних, інтелектуальних. Поштовхом для цього стала її робота у театрі “Соловцов” 1919 року над образом Лауренсії у легендарній революційній виставі, яка стала політичною подією, “Овеча криниця” (“Фуенте Овехуна”) за п’єсою Лопе де Вега за режисурою К.Марджанова. Працюючи над цією роллю, актриса відчуває, що їй вже не потрібні надломлений голос, мереживо заплутаних, тонких, мов павутиння, переживань, безвихідь пасивних характерів і туман загадкових почуттів. Її іспанська селянка Лауренсія має здорові міцні чесні почуття і героїчний характер, що співпадало з вимогами революційного часу.

У своїх книгах мемуарів (“Жінки театру” 1923, “Актриси” 1925, “Записки актриси” 1946 та ін.) В.Юренєва приділила багато уваги Києву, театру “Соловцов”, його акторам, особливо Степану Кузнєцову, і режисерам М.Синельникову, К.Марджанову, усьому тому, що її збагачувало на творчому шляху.

Коли вона вперше приїхала до Києва, то звернула увагу на те, що серед розкоші на вулицях Києва знаходилось багато жебраків, які лежали чи сиділи на тротуарах, адже Києво-Печерська Лавра завжди приваблювала немічних. У Київ з акторкою приїхали на постійне проживання її мама і сестра. Вони оселилися у Ворзелі. І де б вона не бувала, її душа летіла до рідних. Слухаючи жайворонків у Ворзелі, Юренєва починала розуміти, про що думає Маргарита з “Фауста”, роль якої вона готувала.

На відзнаку від інших актрис Віра Юренєва не визнавала багатих покровителів, адже вона була самостійною, сильною жінкою. З гнівом згадувала вона київських багатіїв, які вважали, що їм усе дозволяється у театрі, а їхні товстезні чекові книжки – перепустка за куліси. Особливо набридав акторці цукрозаводчик Лев Бродський, який після смерті М.Соловцова придбав театр.

Віра Юренєва лише чотири сезони сяяла зорею на сцені театру “Соловцов” і в театрі Української Радянської республіки ім.Леніна у Києві, але з її ім’ям пов’язані найяскравіші моменти творчості цих театрів. Багатство її емоцій, правдиве і глибоке зображення загадкової жіночої натури, особливий витончений стиль її гри і, головне, відчуття часу, його змін, вміння бути завжди сучасною стало славетною історією київського театру і залишилося загадкою у пам’яті всіх, хто її бачив на сцені.

 

Наталія Бабанська, театрознавець,
Завідувачка Музею М.Заньковецької