м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

(територія Києво-Печерської лаври)

тел. 280 18 34

Щодня, окрім вт

з 10 до 17:00

 

 

Зоря і смерть київського "ГОСЕТу*"

 

Споконвіку Київ є одним з великих європейських культурних центрів; і зумовлено це не тільки і не стільки його столичним статусом. Причини значно глибші. Саме Київ сподівався перетворити на нову театральну Мекку геніальний режисер і реформатор української сцени Лесь Курбас, переїхавши сюди з Галичини навесні 1916 року. Для цього, на думку Курбаса, Київ мав усе необхідне: велику кількість талановитих акторів; цікаві театральні колективи, які працюють у різних жанрах; і, нарешті, невід’ємну складову успіху будь-якої вистави – уважну і підготовлену публіку.

Саме публіка, її склад – соціальний, етнічний – багато у чому впливають на формування театрального процесу. Згідно з даними перепису населення 1926 року, місто Київ мало такий національний склад: українці – 43 %, євреї – 28 %, росіяни – 25 %, поляки – 0,26 %...1 Понад чверть мешканців міста розмовляло єврейською. Тому цілком природньо історично склалося, що окрім загальновизнаного статусу колиски слов’янських культур, Київ виявився також значним центром розвитку культури на ідиш. Тут містилося багато єврейських шкіл, художніх технікумів, відділення єврейської культури при Українській Академії Наук, мережа єврейських клубів, літературні видавництва, періодична преса, низка єврейських факультетів у вищих учбових закладах. Приміром, з 1929 року працює єввідділ (єврейське відділення) Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Єввідділ стає єдиною в Україні справжньою театральною лабораторією по підготовці єврейського актора аж до свого примусового закриття у 1940-му році. Потребу у професійних акторських кадрах зумовив бурхливий розвиток єврейського театру – невід’ємної складової національної культури.

З 1919 року у Києві працював театр “Унзер Вінкл” (“Наш куточок”) під керівництвом режисера Наума Лойтера. У цьому театрі грала найяскравіша зірка єврейського драматичного театру Естер-Рохл Камінська. Київський період – це роки найповнішого розквіту її таланту. Київський глядач бачив актрису у легендарних ролях: Міреле Ефрос в однойменній п’єсі Я.Гордіна, Терези Ракен у п’єсі Е. Золя.

У 20-і роках в Києві, на Подолі діяв ще один єврейський театр – “Ідіше фольксбіне” (“Єврейська народна сцена”), який очолювали режисери і актори Я.Ліберт та І.Ракитін. В репертуарі театру – традиційна драматургія – п’єси Я.Гордіна, Шолом-Алейхема, Ш.Аша, а також популярні тоді п’єси Л.Андрєєва “Дні нашого життя”, “Думка” та ін.

І, нарешті, найзначнішим єврейським театральним колективом у Києві в 20-х роках минулого сторіччя був колектив театру “Кунст Вінкл” (“Куточок мистецтв”), заснований ще у 1919 році у Полтаві видатним актором Рудольфом Заславським. Театр гастролював Україною, доки 1922 року не переїхав до Києва, де, осівши, став першим стаціонарним єврейським театром. “Кунст Вінкл” розмістився за адресою: вул. Миколаївська, 4. Орієнтуючись в основному на єврейську класичну драматургію, на продовження національних традицій, театр носив ім’я засновника єврейського театру Абрама Гольдфадена.

У “Кунст Вінклі” склалася сильна акторська трупа, але художнього керівника не було. Управління театром (і фінансове, і творче) здійснював професійний адміністратор Люксембург. Економічна залежність від зборів часто змушувала Люксембурга потурати смакам публіки, що негативно відбивалося на репертуарі.

На кінець 1920-х років становище єврейського театру в Києві було вкрай складним, і єдиний діючий театр “Кунст Вінкл” було закрито за низьку якість вистав. Київський глядач змушений був вдовольнятися випадковими і не частими гастролями І Всеукраїнського державного єврейського театру, що працюавав уже три роки в Харкові.

збільшити

Колектив фундаторів
Київського “ГОСЕТа”,
сезон 1928-29 рр.
 

Восени 1928 року у Києві було відкрито другий в Україні державний єврейський театр – Київський “ГОСЕТ” (Государственный еврейский театр). Основу трупи новоствореного театру склали кращі акторські сили “Кунст Вінкла”, а також актори, що перейшли з Харківського “ГОСЕТу” та інших театральних колективів. У складі трупи були такі талановиті актори, як: Лазар Калманович, Данило Днєпров, Дмитро Жаботинський, Шева Фінгерова, Іва Він.

Художній керівник Київського “ГОСЕТу” Захарій Він так визначив цілі й завдання новоствореного театру:

“1. Ознайомлення широких глядацьких мас з кращими творами радянських письменників єврейської та інших національностей;
2. Ознайомлення з кращими зразками класичної оригінальної та світової драматургії;
3. Створення культурного, художньо-сполученого, єдиного за формою, технікою театрального колективу;
4. Організація широкої громадськості навколо театру;
5. Проведення театрально-просвітницької роботи серед широких прошарків єврейського глядача;
6. Об’єднання навколо театру кращих єврейських культурно-просвітницьких сил...”2

Таким чином, перед Київським “ГОСЕТом” одразу було поставлено складне завдання – стати справжнім культурним центром для єврейського населення міста.

Свій перший сезон театр розпочав виставою “Дер Ойцер” (“Скарб”) за Шолом-Алейхемом (режисер – З.Він). Критика позитивно оцінила першу спробу театру, визначивши жанр вистави як “історичний гротеск”. На належному художньому рівні був визнаний весь акторський ансамбль.

Наступні роботи театру критика прийнятла менш схвально – зокрема, виставу першого сезону (1928/29 рр.) “Луфтшлессер” (“Повітряні замки”) за п’єсою Н.Фіделя (режисер – В.Вільнер), музичну комедію з життя непманів. І все ж критика відзначила талановитих виконавців Л.Калмановича і Ш.Ейлішеву, як таких, що віртуозно працюють у будь-яких виставах і здатних прикрасити будь-який колектив.

Наприкінці першого театрального сезону відбулася конференція глядачів єврейського театру, на якій було відзначено зростання рівня театральних постановок та акторської майстерності, а як негативне – вплив драматургічної кризи на стан театру. Але найголовнішим підсумком сезону стало те, що Київський “ГОСЕТ” сформувався як творчий колектив, що у нього з’явився свій глядач. Після закінчення конференції було прийнято рішення створити товариство друзів єврейського театру.3

Щоб подолати драматургічну кризу, свій другий сезон театр почав з постановок сучасної єврейської драматургії: “Шлек” (“Чорти”) І.Фефера та Е.Фінінберга (режисер – З.Він) та “Ди Лецте” (“Останні”) Л.Резника (режисер – З.Він, художник – М.Драк).

Зацікавила глядача вистава “Дер степ брент” (“Степ палає”) А.Вев’юрко (режисер – В.Вільнер, художник – В.Шкляїв), яка відтворювала на сцені будні єврейської сільскогосподарської колонії – життя євреїв-переселенців на землях Херсонщини й Криму. А особливо актуальною вона стала з появою єврейської автономної області. Критика негайно відзначила поворот репертуарної політики театру до сучасності.

У 1930-му році Київський “ГОСЕТ” очолив режисер із МХАТу Борис Вершилов. Разом з ним до театру прибули кілька акторів-випускників Московської єврейської студії “Фрайкунст” (“Вільне мистецтво”), керованої Б.Вершиловим. З приходом нового художнього керівника в театрі визначилися нові напрямки репертуарної політики: виробнича та героїко-патріотична.

Виробничу тему в театрі було репрезентовано постановкою п’єси М.Погодіна “Поема про сокиру” (режисер – Б.Вершилов, художник – М.Драк) та виставою “П’ятий обрій” П.Маркіша (режисер – Б.Вершилов), що розповідала про роботу єврейських гірників у шахтах Донбасу.

Героїко-патріотичну тему визначали постановки “Нафтолі Ботвін” А.Вев’юрка (реж.исер – Б.Вершилов, художник – І.Нівінський) з актором М.Ойбельманом у заголовній ролі та вистава “Гірш Леккерт” А.Кушнірова (режисер – Б.Вершилов, художник – М.Драк). Остання була спрямована проти царського самодержавства. В основу сюжету були покладені реальні події: вбивство у 1902 році єврейським робітником Леккертом Віленського генерал-губернатора, за наказом якого було закатовано іншого робітника за участь у першотравневій демонстрації.

Великий успіх у глядачів Київського єврейського театру мала постановка “Вулиця радості” М. Зархи, яка репрезентувала жанр соціальної мелодрами.

збільшити 01 збільшити


програми театру за 1934 - 35 рр.

 

1934 року столицю України було перенесено з Харкова знову до Києва. І Харківський “ГОСЕТ”, як головний єврейський театр республіки, також переїхав до Києва. Злилися дві трупи: Харківського і Київського “ГОСЕТів” під керівництвом Б.Вершилова. Театрові було надано статус Всеукраїнського. Тепер акторський склад Київського театру став просто “зоряним”: на сцені працювали Ада Сонц і Лазар Калманович, Шева Фінгерова і Абрам Нугер, Дмитро Жаботинський і Ганна Шейнфельд, Семен Бідер і Нехама Вайсман – кращі акторські сили єврейського театру в Україні. Київські актори переважно були вихованцями старої школи єврейського театру, а у трупі, що прибула із Харкова, були артисти, які навчалися у Москві в студії “Культур-ліга” – виховувалися на синтезі традиційної системи Станіславського з новаторською біомеханікою Мейєрхольда, на поєднанні школи переживання і перевтілення. Навчання дало акторам (А.Сонц, Е.Дінор, І.Ізраель) грунтовну сценічну культуру і підготувало до самостійних творчих пошуків. Переїзд до Києва підсилив трупу Київського “ГОСЕТу” не тільки кількісно, а й якісно.

збільшити

“Уріель Акоста” К.Гуцкова, 1935 р.
Д.Дніпров – Уріель Акоста,
С.Бідер – Бен Йохай

 

Змінювалася репертуарна політика театру. Якщо спочатку театр зосереджувався на радянській єврейській та російській драматургії, то з середини 30-х років відчутніше потягнувся до класичного національного репертуару. Так, в сезоні 1935/36 років на сцені з’явилися такі постановки, як “Уріель Акоста” К.Гуцкова (режисер – Б.Вершилов, художник – І.Федотов), у головній ролі виступив артист Данило Днєпров; “Міреле Ефрос” Я.Гордіна (реж.исер – Д.Жаботинський, художник – В.Биченко), роль Міреле блискуче виконала заслужена артистка УРСР Ада Сонц. Вистави мали великий успіх у київської публіки і надовго закріпилися в репертуарі театру.

Б.Вершилов приділяв велику увагу вихованню молодих акторів єврейського театру, основним завданням вважав активне залучення їх до діючого репертуару. Так у сезоні 1935/36 років молода актриса Ганна Шейнфельд, наприклад, зіграла п’ять центральних ролей.4 Серед них такі різнопланові роботи, як Суламіф з однойменної п’єси А.Гольдфадена, та хлопчик Зямка з п’єси М. Даніеля “Зямка Копач”.

збільшити

Суламіф – арт. Г.Шейнфельд.
“Суламіфь” за А.Гольдфаденом.
1936 р.
реж. – Е.Вульф, худ. М.Варлех

 

Вистава “Суламіф” у репертуарі Київського “ГОСЕТу” репрезентувала жанр ліричної комедії. Біблійний сюжет, самобутні типи єврейського народу (багатій, бідняк, раб, пастух) зацікавили публіку. Критика позитивно оцінила роботу театру, виконану в світлих, мажорних тонах, особливо відзначаючи виконавців Г.Шейнфельд (Суламіф) та А.Нугера (раб Цингнат). “Шейнфельд створює ліричний і нестримний у своїх почуттях образ молодої дівчини Суламіфі. Це не стилізація під історичну мелодраму. Характер Суламіфі в трактуванні Шейнфельд оформлений рисами і особливостями справжньої дочки пустелі, молодої супутниці бідняків-пастухів”.5

Зовсім іншою Шейнфельд постала перед глядачем у виставі “Зямка Копач”. Її Зямка, хоч він і герой громадянської війни, але ще зовсім дитина – кмітлива, вразлива і безпосередня. Молода актриса займала провідні позиції в театрі, особливо на амплуа травесті і молодих героїнь.

збільшити

Сцена з вистави “Венеціанський купець”
В.Шекспіра
Ліворуч О.Гранах – Шейлок

 

1936 року трупа Київського “ГОСЕТу” поповнилася талановитим актором, учнем Макса Рейнгардта та Ервіна Піскатора, Олександром Гранахом.6 Актор-антифашист, він покинув Німеччину з політичних переконань. Першою його роботою на київській сцені стала роль Шейлока у виставі “Венеціанський купець” В.Шекспіра (режисер – Б.Вершилов, художник – Л.Альшиць). Олександр Гранах одразу здобув визнання широкого кола глядачів, а в його роботі побачили засудження фашизму у Західній Європоі. Актор виконував Шейлока у притаманній йому дещо різкій манері, грав живу людину, яка любить, ненавидить, мислить.

Олександр Гранах швидко посів провідне місце у трупі театру. Творчим успіхом 1937-го року для Київського “ГОСЕТу” стала постановка “Хаїм Бойтре” М.Кульбака (режисери – А.Нугер та Е.Дінор). Олександр Гранах виконав у виставі головну роль – Хаїма Бойтре ( історична особа, народний герой, розбійник, єврейський Уленшпігель). Гранах був людиною непоказною, невисокою на зріст, але мав нестримний темперамент та визначний голосовий діапазон. Якщо в ролі Шейлока актор працював на “піаніссімо” – тихий улесливий голос відповідав манерам персонажа, то роль Хаїма Бойтре він проводив на “форте” – гучний, повний голос. Для створення образу Бойтре Гранах використовував цілу палітру власних засобів та прийомів: сценічну світлотінь, підкреслені рухи і жести тощо. І все це контролювалося та об’єднувалося в єдиний образ справжнім почуттям, акторським “переживанням”.7

У 1937 році Олександр Гранах не з власної волі покинув театр: за сфабрикованим звинуваченням його кинули за грати. Саме у цей час його товариш – письменник Ліон Фейхтвангер – надіслав йому запрошення на антифашистський форум. Л.Фейхтвангер був значною фігурою світового антифашистського руху, і Олександра Гранаха випустили, він виїхав за кордон...

Ще 1936 року Борис Вершилов залишив київський “ГОСЕТ” і певний час художнє керівництво театру здійснювала режисерська колегія, до складу якої і входили молоді режисери А.Нугер та Е.Дінор. У цей період одна з кращих робіт театру – спектакль “Професор Мамлок” (режисери – А.Нугер та Е.Дінор), який пролунав яскравим антифашистським протестом. Е.Дінор також виступив як актор у головній ролі. У виставі було використано німецький фольклор, на єврейській сцені фонетично правильно звучала справжня німецька мова. Автор п’єси Фрідріх Вольф після перегляду вистави був дуже задоволений постановкою театру і подарував режисерам примірник своєї п’єси з автографом.

1937-го року художнє керівництво Київським “ГОСЕТом” перебрав на себе талановитий режисер Наум Лойтер. На цій посаді він був лише рік, але за цей період театр збагатився цікавими виставами.

збільшити

“Стемпеню” за Шолом-Алейхемом.
1937 р.,
реж. – Н.Лойтер,
худ. – Л.Альшиць
Стемпеню – арт. М.Ойбельман

 

Перший спектакль, поставлений Н.Лойтером на київській єврейській сцені, – “Стемпеню” за Шолом-Алейхемом. Досі Київський “ГОСЕТ” звертався до творчості Шолом-Алейхема тільки один раз – вистава “Дер Ойцер” (“Скарб”), якою відкрився театр. Наум Лойтер поставив спектакль у м’яких, ніжних тонах, яскраво відобразивши своєрідність шолом-алейхемівського стилю. Головними були теми митця, який задихається в умовах містечкового оточення, та жінки, скутої релігійними догмами, які позбавляють її права любити. У ролі скрипаля Стемпеню виступив актор Михайло Ойбельман.

збільшити

“Стемпеню” за Шолом-Алейхемом.
1937 р.,
реж. – Н.Лойтер,
худ. – Л.Альшиць
Рохеле – арт. Ш.Ейлішева

 

Роль його коханої Рохеле ніжно і проникливо виконала Ш.Ейлішева. Окрім виконавців центральних ролей, акторським успіхом став образ Фрадл, дружини Стемпеню, у яскравому виконанні Шеви Фінгерової. Її Фрадл – справжня “бой-жінка” – смілива, різка, діяльна. Енергія, мажорні тони прекрасно відтінювали тендітний, сумний образ Рохеле. Ці два жіночі характери, такі різні та по-своєму привабливі, створювали два “полюси” вистави, між якими і проходило життя Стемпеню.8

У сезон 1937/1938 років публіка найактивніше відвідувала виставу за п’єсою “Сім’я Овадис” П.Маркіша (режисер – Н.Лойтер, художник – Л.Склютовський). Тема нової постановки була дуже актуальною – життя євреїв у новоствореній Єврейській автономній області (у складі РСФСР); але проблеми, поставлені автором, не замикалися далеким Біробіджаном.

збільшити

“Стемпеню” за Шолом-Алейхемом.
1937 р.,
реж. – Н.Лойтер, худ. – Л.Альшиць
Фрадл – арт. Ш.Фінгерова

 

Відома вистава “Сім’я Овадис” Московського “ГОСЕТу”, в якій центральну роль – Зайвла – блискуче виконував Соломон Міхоелс. У київській постановці роль старого Овадиса виконував найстаріший актор Київського “ГОСЕТу”, заслужений артист УРСР Лазар Калманович. Якщо у виконанні С.Міхоелса на перший план виходла внутрішня боротьба між громадським та родинним почуттям, то Л.Калманович більш зосереджується на внутрішньому світі свого героя, підкреслює радісне відчуття ним нового життя, надію на відродження єврейського народу, добру маркішівську посмішку...9

Кінець 1930-х років позначився новим злетом акторської діяльності Лазаря Калмановича. Талант актора був глибоко оптимістичним за своєю творчою природою, тому всі його герої були близькими і зрозумілими глядачеві.

Саме так сталося з головною роллю у виставі “Тев’є-молошник” за Шолом-Алейхемом (режисер – Л.Литвинов, художник – Є.Кордиш) сезону 1938-1939 рр. Тев’є у виконанні Л.Калмановича ніби зійшов зі сторінок шолом-алейхемівської прози. Актор залишався єдиним виконавцем цієї ролі, але 1939 року, на гастролях у Ленінграді у нього стався інфаркт. Щоб не переривати виступи, на роль ввели іншого – актора і режисера Абрама Нугера. Ось як він пише у спогадах про свого старшого товариша:

збільшити

“Тев’є-молочник”
за Шолом-Алейхемом,
1938 р.
реж. – Л.Литвинов, худ. – Е.Кордиш.
Сцена з вистави.
Голда – арт. П.Померанц,
Тев’є – арт. Л.Калманович

 

“Про Калмановича слід сказати, що це був актор від соків землі. Не вмів він грати напівголоса, напівсили, і завжди був щирий. Нохумце-Хане-Двойрес в “Міреле Ефрос” він грав як бог. А Сендер Бланк! Його Сендера Бланка розцілував би сам Шолом-Алейхем!”10

Сендер Бланк – це головна роль в однойменній постановці наступного сезону 1939/1940 рр. (режисер – А.Нугер, художник – Є.Кордиш). Л.Калманович швидко відновив сили після тяжкої хвороби і знову вийшов на сцену. І до самої своєї смерті у 1946 році він залишався в числі провідних акторів Київського “ГОСЕТу”.

збільшити

“Тев’є-молочник”
за Шолом-Алейхемом,
1939 р.
реж. –реж. – А.Нугер, худ. – Е.Кордиш.
Сцена з вистави.
Тев’є – арт. Л.Калманович

У сезоні 1939/40 рр. Київський єврейський театр очолив новий художній керівник – актор і режисер Мойсей Гольдблат. Свою творчу діяльність він починав як актор єврейських мандрівних труп, потім тривалий час працював у Московському “ГОСЕТі”. Зібрав і очолив спочатку театральну студію циган, яка пізніше склала ядро театру “Ромен”. У 1937 році Гольдблат – художній керівник єврейського державного театру у м.Біробіджані, а з 1940 р. він очолив Київський “ГОСЕТ”.

Першою постановкою М.Гольдблата на київській сцені була трагедія С.Галкіна “Бар-Кохба” (художник – Н.Альтман). Тема нескорених полонених традиційна як для історії єврейського народу, так і для національних драматургів (існує одноіменна п’єса А.Гольдфадена ). П’єса С.Галкіна, що розповідає про події у прадавній Іудеї періоду 132-135 років нашої ери, під час володарювання у країні римлян, була новим високохудожнім твором для театру: яскраві індивідуалізовані характери, натхненні масові сцени, високий драматизм подій.11

Автор постановки “Бар-Кохби” М.Гольдблат виявив великі ансамблеві можливості колективу театру – створив монументальне історичне полотно з великою кількістю дійових осіб, масових сцен (до речі, вміння організувати масовку – одна з найсильніших рис режисури М.Гольдблата). Постановник зумів виявити і донести до глядача нові грані таланту багатьох виконавців. Так, у головній ролі – Бар-Кохби – виступив Дмитро Жаботинський, відомий актор на характерні ролі. Це була його перша робота в героїчному амплуа – і одразу ж безсумнівний успіх.

Новий художній керівник театру майже одразу проявив себе і як талановитий актор. 1940-го року він виступив у головній ролі – Шимен-Еле – у виставі “Зачарований кравець” за Шолом-Алейхемом (режисер – Л.Литвинов, художник – Н.Альтман). Своєю акторською грою М. Гольдблат зумів піднестися до невичерпної теми світового мистецтва – теми “маленької людини”. “Сміх крізь сльози” – так колись визначив Шолом-Алейхем особливість свого творчого кредо, і тому жанр вистави – трагікомедія – найбільш точно відповідав суті шолом-алейхімівської прози. З інших акторських робіт критики відзначали досконалу гру Шеви Фінгерової в ролі Абки.12

У передвоєнний період, за свідченнями критики й глядачів, відвідуваність театру різко зросла. Адресу Київського “ГОСЕТу” – Хрещатик, 29 (у Пасажі) – знали не тільки всі євреї міста, але й численні глядачі інших національностей. По боках арки була світлова афіша Київського “ГОСЕТу” двома мовами – російською та ідиш. Кращі вистави театру проходили з аншлагами.

Але настав 1937 рік, над театром нависли хмари: арештували Олександра Гранаха. Невдовзі репресії торкнулися багатьох акторів і співробітників “ГОСЕТу”. З талановитого акторсько-режисерського дуету А.Нугер – Е.Дінор на довгі 10 років таборів вибув Е.Дінор (йому пощастило повернутися до театру, але аж 1943 року).

У 1939/1940 роках діяльність Київського “ГОСЕТу” перевіряла урядова комісія: вивчалися репертуарна політика театру, його фінансова документація, особові справи акторів і співробітників. Вишукували найменші недоліки у роботі театру. За висновками розслідування , головний кримінал керівництва “ГОСЕТу” полягав у тому, що для вистави “Кол нідре” (“Поминальна молитва”) П.Маркіша (режисер – М.Гольдблат, художник – Л.Альтшулер) було придбано святковий талес та купувався до кожної вистави живий півень. Комісія різко засудила націоналістичні надлишки, але суворіших звинувачень пред’явити не змогла. Ось тільки нове приміщення для Київського “ГОСЕТу”, більш просторе і зручне, так і залишалося недобудованими...13

Однак театр, всупереч обставинам, тискові влади, жив і працював. У передвоєнний період у репертуарі “ГОСЕТу” з’явилося кілька веселих розважальних п’єс, щоб ніби відволікти глядача від суворої реальності. Афіш запрошувала глядачів на музичну комедію “Доня” Л.Рєзніка (перша єврейська радянська оперета). Поставив спектакль А.Нугер, художник – М.Драк, композитор – С.Файнтух. Головну роль у виставі блискуче виконала провідна актриса театру Ганна Шейнфельд. Маючи прекрасні вокальні та хореографічні дані, запальний темперамент, Шейнфельд була так само органічна і переконлива у музичній комедії, як і в драмі. Загалом критика визнала здатність театру створити веселу опереткову виставу.14

Яскравою і видовищною була й вистава останнього мирного року – “Чаклунка” П.Гольдфадена (режисер – Л.Литвинов, художник – Н.Альтман, сезон 1940/1941 рр.). В усі часи це одна з найрепертуарніших п’єс єврейського театру. У ній роль Баби Яхне, яку супроводжує недобра слава чаклунки, в єврейському театрі традиційно виконують чоловіки. У Київському “ГОСЕТі” її зіграв Абрам Нугер, талановита гра якого надихала весь акторський ансамбль і визначила успіх вистави. У режисерському рішенні Л.Литвинова критика побачила продовження кращих традицій старого єврейського театру, втілення його ігрової природи. Динамічна і весела вистава “Чаклунка” у останній передвоєнний сезон була найбільш популярною у київського глядача.

Навесні 1941 року Київський “ГОСЕТ” розпочав роботу над п’єсою М.Пинчевського “Гершеле Острополер”. Але незадовго до прем’єри почалася війна...

                                                                                                  * * *

Київський державний єврейський театр УРСР вже у перші дні війни повністю реформвав свою роботу: було організовано кілька концертних бригад для виступів на мобілізаційних пунктах та у госпіталях. Концертні програми йшли українською та російською мовами. Група молодих співробітників театру пішла добровольцями на фронт, багато з них отримали бойові нагороди, та повернутися судилося не всім.

До середини липня єврейський театр, як і всі інші театри м. Києва, було евакуйовано. Трупа розпалася і зібрати її вдалося тільки 1942 року у м. Джамбулі (Казахстан).

У фондах Музею театрального, музичного та кіномистецтва України зберігаються численні відгуки зі шпиталів, військових частин, сільскогосподарських артілей про концертні програми і вистави, показані Київським “ГОСЕТом”. Тільки для трудящих та військовослужбовців Джамбульської області театр дав понад 100 концертів, а географія роботи театру в той час була дуже широка – Фергана і Куйбишев, Уль’янівськ і Кустанай...

У Джамбулі базою Київського “ГОСЕТу” служило приміщення Казанського театру. Дві трупи – місцева і єврейська – працювали почергово. Було відновлено кращі старі вистави “ГОСЕТу”: “Тев’є-молочника” та “Зачарованого кравця” за Шолом-Алейхемом, “Цвей Купілемлек” (“Два недотепи”) та “Чаклунку” А.Гольдфадена, “Уріель Акосту” Н.Гуцкова. Вистави йшли на ідиш, але незнання мови аніскільки не заважало глядачам сприймати і розуміти те, що відбувається на сцені.

Колектив театру здійснив кілька яскравих постановок п’єс сучасних авторів російською мовою (“Російські люди” К.Симонова та “Навала” Л.Леонова – кращі зразки російської драматургії періоду Великої Вітчизняної війни), які посіли гідне місце в його репертуарі.

Актори підготували кілька концертних програм, до яких входили одноактні п’єси і музичні номери. Програми йшли єврейською, українською і російською мовами – залежно від аудиторії, і мали виразну антифашистську спрямованість. Численні рецензії в пресі, схвальні відгуки та подяки супроводжували діяльність Київського “ГОСЕТу” в евакуації.15 Театр за власною ініціативою взяв шефство над Джамбульською дитячою колонією НКВС, де часто виступав з концертами.

1944 року театр переїхав до Коканду, а потім до Фергани. В цей період відбулася прем’єра вистави “Іх леб” (“Я живу”) за п’єсою М.Пінчевського, яка розповідала про події на окупованій Україні, про мужню боротьбу в’язнів єврейського гетто з фашизмом за право жити, бути вільними. Провідну роль – старого Цале Шафіра – виконував художній керівник театру Мойсей Гольдблат (він був і постановником цього легендарного спектаклю).16

У 1944 році (після повного визволення України) Київський “ГОСЕТ” було реевакуйовано. Але у рідному Києві місця єврейському театрові не знайшлося. Старе приміщення театру було зруйноване – трупу розміщено у Чернівцях. Сподівалися, що тимчасово, а виявилося – назавжди, до самого закриття.

Першою виставою театру на буковинській землі була “Іх леб” М.Пінчевського. Героїчний спектакль з вдячністю сприйняв глядач, у пам’яті жили страшні події недавнього минулого.

Восени 1945 року колектив “ГОСЕТу” їде на гастролі до Києва, на святкування 20-річчя з дня створення Першого всеукраїнського державного єврейського театру (м. Харків, 1925 р.) За великі заслуги театрові було присвоєно тоді ім’я Шолом-Алейхема, нагородами і грамотами відзначено деяких акторів театру. Художній керівник колективу М.Гольдблат отримав звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, такого ж звання була удостоєна і Ада Сонц; акторові Дмитрові Жаботинському присвоєно почесне звання заслуженого артиста УРСР. “ГОСЕТ” показав на коротких гастролях свій кращий тогочасний репертуар; і це була остання зустріч театру з київським глядачем.

Театр, який відтепер носить ім’я Шолом-Алейхема, знову звертається до його творчості. Після київських гастролей іде з життя один із найстаріших та найдосвідченіших акторів – Лазар Калманович. З його смертю з репертуару зникли деякі важливі вистави, зокрема легендарний “Тев’є-молошник”. “ГОСЕТ” готує нову постановку, виконавцем головної ролі і режисером якої виступив Мойсей Гольдблат. Вистава відзначалася прекрасним акторським ансамблем.

З великим успіхом 1946 року пройшла і чернівецька прем’єра “Чаклунки” А.Гольдфадена. Вистава йшла у новій редакції, але центральний образ Чаклунки знову блискуче втілив Абрам Нугер.

Віртуозною була гра А.Нугера і в спектаклі, прем’єра якого відбулася у сезоні 1946/47 рр. – у “Скупому” Мольєра (режисер – Б.Норд, художники Л.Файленбоген та Г.Кеслер). А.Нугер виконав роль Гарпагона, яка виходила за рамки його звичного акторського амплуа. У постановці панувала атмосфера пошуку, експерименту. Режисер Б.Норд вдало поєднав естетику Мольєра із специфікою єврейського театру, музично-драматичною за своєю природою. У виставі було багато музики, танців, пісень; і навіть Гарпагон свої переживання озвучував співом.17

Друга половина 40-х років – час творчого піднесення “ГОСЕТу”, театр активно працює, збагачує репертуар, залучає нового глядача. На його сцені йде і єврейська класика, і п’єси тогочасних авторів: М.Талалаєвського, П.Маркіша, А.Губермана. Значне місце в репертуарі посідає російська радянська драматургія: п’єси К.Симонова, А.Софронова, С.Михалкова.

Театр виявляє лояльність та ідеологічну витримку. Але тон рецензій різко змінюється, особливо стосовно постановок національної драматургії.

1949 року економічне становище театру різко погіршується: “ГОСЕТові” відмовлено у державній дотації. Театр був приречений на поступове згасання... Адміністрація намагалася врятувати театр – надсилала листи М.Хрущову, іншим керівникам республіки з проханням перевести театр назад до Києва, де єврейського населення булобільше і можна було сподіватися на якусь фінансову стабільність. Але прохання залишаються без відповіді.

“ГОСЕТ” прагнув вижити. Залучали публіку, ставили нові вистави. Так, за 1949 рік театр показав 13 прем’єр! Але збір не перекривав навіть витрат на постановки. Актори, намагаючись зупинити процес вмирання театру, одного разу всім колективом відмовилися від отримання заробітної платні. Але допомогло це зовсім ненадовго. Тоді всією країною прокотилася хвиля репресій проти діячів єврейської культури. У січні 1950-го року були ліквідовані усі єврейські театри Радянського Союзу, наближалася черга останнього – українського “ГОСЕТу”.

Ще 1946 року театр поставив спектакль за його романом “Мандрівні зорі” Шолом-Алейхема (режисер – М.Гольдблат, художник – Л.Файленбоген, Г.Кеслер). Тема вистави була особливо близькою акторам єврейського театру: тяжкі долі мандрівних артистів, складний шлях до успіху, колючі терни жаданої слави... У виставі новими гранями відкрився талант Семена Бідера, який раніше грав переважно негативні ролі, а тут створив проникливий образ Лео Рафалеско. В ролі Рейзеле виступила артистка С.Лейман. Яскравий і виразний образ містечкової “примадонни” Брайнделе Козак блискуче виконала Шева Фінгерова, провідна характерна актриса трупи. Вистава вийшла ліричною та піднесеною...

Саме спектаклем “Мандрівні зорі” судилося завершити історію єврейського театру в Україні. У лютому 1950-го року комісія Комітету у справах мистецтв прийняла рішення про закриття Чернівецького державного театру імені Шолом-Алейхема у зв’язку з нерентабельністю. Глядачі були заздалегідь поінформовані про закриття, і майже все місто прийшло на “похорон” єврейського театру. На сцені кохали і страждали Рейзеле Співак і Лео Рафалеско, а у залі горіли свічки і глядачі не стримували сліз, оплакуючи гірку долю єврейського актора... Розходились далеко після опівночі...18

* * *

Після закриття “ГОСЕТу” талановитий цілісний акторський колектив розпався. По-різному склалися долі єврейських акторів. Декому поталанило, подолавши мовний бар’єр, перейти на російську сцену (А.Сонц, Л.Бугова, Д.Жаботинський). Але переважній більшості реалізуватися так і не вдалося. А згодом навіть поняття “єврейський театр” майже на півстоліття пішло у небуття. Знищивши саме явище під сталою назвою “ГОСЕТ”, система намагалася знищити і все те матеріальне, що цей театр по собі лишив: афіші, програми, фотографії... У фондах Музею театрального, музичного та кіномистецтва України дивом та завдяки ентузіазму співробітників збереглися документи, фотографії талановитих акторів, спогади сучасників (і митців, і глядачів) які презентують єврейський театр як життєздатний організм, штучно позбавлений можливості розвиватися і взагалі існувати... Доля всього єврейського театру в Україні відбилася у долі Київського “ГОСЕТу” – колективу, який найбільш яскраво і повно репрезентував національну своєрідність і колорит, без якого неповною є картина театрального життя України 20-30-х років ХХ сторіччя, періоду творчих пошуків і звершень, театральних експериментів, найвищого мистецького злету.

_______________________________________

*Назва “ГОСЕТ” використовується як власне ім’я, згідно з усталеною термінологією, що застосовується для визначення єврейських театрів (Московський “ГОСЕТ”, Київський “ГОСЕТ” тощо). Назва ДЕРЖЄТ загальноприйнятою не стала.


1 Ернст Ф. Провідник “Київ”; К., 1930 р.

2 Він З. Пути и задачи еврейского театра. “Вечерний Киев”, 16.10.1928 р.

3 Матеріали конференції. “Вечерний Киев”, 16.04.1929 р.


4 Вершилов Б. За театральні вишки. “Театр”, 1936, № 1

5 Ю.М. “Суламіф” в єврейському театрі. “Більшовик”. К., 20.09.1939.

6 Полянкер Г. Булочник из Коломыи. “Радянський письменник”. К., 1967. – про життя і долю О.Гранаха.

7 Михайлович О. Творчий успіх. “Театр”, 1937, № 2.

8 Гец С. “Стемпеню” в Державному єврейському театрі УРСР. “Комсомолець України”. К., 2.04.1937.

9 Любомирский О. Спектакли театров Киева. “Театр”, 1938, № 2.

10 Нугер А. Спогади (з особистого архіву О.Підопригори)

11 Галкин С. Стихи. Баллады. Драмы. М., Гослитиздат, 1958.

12 Борщаговский А. Трагикомедия о заколдованном портном. Театр, 1940, № 12.

13 Иллицкий Р. Страница из истории Киевского ГОСЕТА. “Калейдоскоп” (додаток до газети “Еврейские вести”), 27.06.1995

14 Дусавицький Г. Єврейський театр. “Доня” (рецензія з особистого архіву Г.Шейнфельд)

15 Вядро Ш. Театр на правильном творческом пути. “Коммунист”. Джамбул, 12.06.1944

16 Минц В. К гастролям Киевского ГОСЕТа в Коканде. “Ферганская правда”, Фергана, 28.03.1944

17 Нугер А. Спогади (з особистого архіву О.Підопригори)

18 Горгун В. Последний спектакль. “Калейдоскоп” (додаток до газети “Еврейские вести”), 1995

Крім того, використовувались:
1. Матеріали фондів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України: фонд афіш, фонд програм, фонд фото та фонд рукописів.
2. Театральна декада. Київ. 1936-41.
3. Театральна енциклопедія. І-VІ т. 1936-41.
4. Файль И. Жизнь єврейського актора. М., 1938.

Всі фото з фондів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.